Читати книгу - "Афганський кут крилатої Серафими"

з’явилися поруч, відразу все збагнула. Ось вона, її величність смерть – без будь-якої божественної тоги – ні поплакати задля годиться, ні пожаліти по-людськи. Хоча б душа обізвалась і заридала ридма! Мовчить, заціпило, а колись же над билинкою сльози лились.

– Це я винна, – схлипнула Шахманова. – Він же ще зовсім малий, хлопчисько…

– Вперед, – коротко скомандував капітан. – Твоє каяття вже нікому не зарадить.

* * *

Сонце було в зеніті, «афганець» дув, немов з диявольської пащі, повітря, затрамбоване крихітними пісчинками, вдихалося мікроскопічними дозами, надія на порятунок була на відстані уяви.

Четверо чоловіків у військовому: полковник Гуров, капітан Донець, атлетичної статури сержант Алімов, рядовий Мусін – сиділи під невеличким виступом скелі і уважно роздивлялися розгорнуту мапу. Серафима та Лора розташувалися трохи осторонь.

– Я не хочу більше жити, не хочу, вбийте мене. Гуров, вбий, чуєш, вбий! – Лора заскиглила несподівано, неголосно, але це здалося не менш істеричним, і недаремно, бо вже за хвилину вона билася головою об німу скелю.

Обличчя, порепане, з червоними виразками від сонячних опіків, почало вкриватися цівочками крові. Серафима схопила Шахманову за плечі, й розмашистий ляпас відкинув набік спотворене лице.

– Прийде час – помреш, а зараз просто помовч, – сказала хрипким, наче затверділим голосом.

Потім, ставши спиною до чоловіків, почала розстібати подерту блузку. Стягнула рвучким рухом верхню частину білизни і, витираючи заюшене обличчя Лори колись білим мережевним, а зараз посірілим від поту і бруду бюстгалтером, відчула, як власне роздратування підступило до самісінького горла піною. Але ж вона тверда, вона терпляча…

– Лорочко, давай трохи залижемо рани, давай спробуємо вижити, а жити по-людськи будемо потім і оплакувати себе та інших будемо потім.

– Тобі легше – ти он яка, а я більше не можу.

– Ні, ти можеш, ми всі можемо. Наша кров не стане голубішою від удаваної манірності й вміння втрачати чи то свідомість, чи то самоконтроль.

– Серафимко, ти така чудна, – сказала Лора трохи спокійнішим голосом. – Ти розмовляєш якось непросто.

– Це, мабуть, тому, що я думаю, коли розмовляю.

– А я, що, по-твоєму, пустоголова?

– Ти не пустоголова, але в тебе почуття й емоції випереджають думку.

– Мені б зараз грамів сто п’ятдесят, – Лора облизнула роз’ятрені спрагою вуста.

– Ти теж дивна. Ну як у таку спеку можна думати про горілку? (Правда й про воду не можна думати, але ж достобіса думається!)

– Застібки блузку, Гуров іде сюди.

Гай, збагнувши власну розхристаність, заходилася коло дрібних ґудзиків, неслухняні пальці ще копошилися біля грудей, коли підійшов полковник.

– Знаю, що це не порятує, але все ж таки, – вимовляючи слова надтріснутим голосом, простягнув Серафимі невеличку армійську напівпорожню флягу.

Клята застібка ніяк не підкорялася і, прикриваючи лівою рукою вимушене декольте, жінка правицею взяла денце теплої, майже гарячої посудини. Гуров не відпустив флягу, і її пальці за мить доторку, майже, як і тоді, в аеропорту, пронизало струмом.

Дивлячись прямісінько в очі чоловікові, Серафима промовила:

– Гра, споконвічна гра, але чи час?

– Я мислю, що навіть коли ми помираємо, коли нас вбивають, ми не думаємо про смерть – ми думаємо про тих, кого любили.

– Ви маєте рацію, але так хочеться пити, – і подоба іронічної усмішки торкнулася жіночих вуст.

– І справді, що це я знову, – сказав розгублено і опустив руку.

Серафима передала флягу Лорі, облизнувши губи сухим язиком. Шахманова, побовтавши посудину, сумно з нотками розчарування у голосі мовила:

– Не густо.

– Діліться – це останні краплі, – сказав Гуров і зробив крок у бік військових, та на мить затримався і додав: – Тримайтеся, скоро доберемося до «точки» і все буде о’кей.

Лора зробила один-єдиний ковток і мужньо передала посудину Серафимі. Гай, тамуючи в собі дивне, чи не перше в житті усвідомлене відчуття спраги, що сидить десь глибоко всередині і монстром смокче, вимагає, ссе, прилаштувала флягу до ремінця на брюках. Зробила кілька кроків, та занудне, ледь вловиме хлюпання притупляло мисль, довбало голову, скиглило… Винувато кліпнувши віями, Серафима зняла посудину, обережно відміряла свій ковток.

Вузенька стежка піднімалася по вертикалі, мережачи у скелястому ландшафті загадковий лабіринт. Розминутися тут було неможливо – треба йти слід у слід. Попереду вправно, безшумно, наче гірський барс, ішов Гуров, за ним, помітно хекаючи, поспішав капітан Донець, він час від часу озирався і допомагав Лорі, яка намагалася не відриватися ні на крок.

Серафима, долаючи підйом, усвідомлювала цю, не вельми рівну стежку, як відрізок прямої. Дивно – ніколи не вважала себе прихильнецею точних наук, а все своє свідоме життя розкреслювана щось геометричне, наче у такий спосіб простіше вирішувати завдання, які химерувала перед нею кожна наступна мить.

– Давайте я піду попереду, може, десь хоч руку подам, – перебив думку рядовий Мусін, що йшов позаду й іноді несміливо підштовхував жінку.

Гай глянула на добродушне, обпалене сонцем обличчя. «Рязанська пичка», – майнула думка, відзначаючи кругленький картоплинкою ніс і сині-пресині очі.

– Давно пора, – підтримав рядового азіатський здоровань – сержант Алімов.

Серафима критично поглянула на свої розідрані до крові руки і, відчувши зайвий раз дріж у м’язах ніг, погодилась.

– Льоха, бачиш виступ. Зіпрись на нього, а вона нехай повернеться трохи назад, – командував передислокацією сержант.

Він уважно стежив за повільними рухами Мусіна і Серафими та несподівано різко і пронизливо засичав:

– Стій, не рухатись! Завмерли, чуєте, завмерли!

– Що там? – ледве тримаючись на крихітному виступі, прохрипів Мусін.

– Міна! Італійська протипіхотна міна, я думав, що то дрібний базальт, а то міна. Дивись уважно, трохи праворуч, перед Серафимою.

Гай даремне прикувала погляд до стежини – нічого не могла вгледіти, вгадати, тільки відчувала перед собою роззявлену пащеку монстра, який за одну мить може розірвати на дрібне шмаття. Секунди миготіли з подвоєною швидкістю…

– Сповзай сюди, а ти, Льоха, злазь на стежину і обережно обмалюй камінцем міну, – командував Алімов.

Вони обминули міну, вони дерлися на гору, наздоганяючи своїх, балансуючи, падаючи, лаючись подумки і вголос, сподіваючись на грані відчаю, ставлячи собі за мету одне-єдине – видертися на цю розтрикляту скелю. Вони не знали, що буде потім, здавалося, навіть мета – вижити – не існує, треба тільки подолати зараз бар’єр.

Стежка круто повернула і обірвалася зненацька, чималеньке плато мовби зависло в повітрі. Лора лежала долілиць, Донець – горілиць, обоє важко дихали, Гуров сидів поруч, побачивши Серафиму, Алімова і Мусіна, пружно скочив на ноги.

– Чому затрималися, що трапилось?

– Зараз відсапаюся, товаришу полковник, і все поясню, – у грудях Алімова за кожним словом трохи присвистувало.

– Гай, ти як? – турбота у погляді Гурова здалася Серафимі натуральною, а слова як слова – буденна банальність.