Читати книгу - "Афганський кут крилатої Серафими"

треба було дописати листа, але думки збивались, відволікали.

– Гай, ура! Я роздобула «джмеля» і купу всякого причандалля, а для тебе навіть шмотки. – Лора стояла на порозі кімнати, обвішана, немов базарна торговка всячиною, тримаючи в руках чайник і пристрій для приготування їжі, який заправлявся гасом.

– Ого! Ну, ти даєш! Кого це пограбувала? – Серафима кинула авторучку і даремне намагання склеїти слова докупи.

– Провернула аферу. Я, звичайно, аферистка, але яка класна! Правда ж?

– Відчувається, що ти непогано відсвяткувала свою аферу. Ну й запах! – Серафима розукомплектовувала Лору, трохи відвертаючись від гарячого, хмільного подиху подруги.

– Благо, що самогоноваріння тут поставлено на широку ногу і я не пропаду, – багатозначно підняла пальця догори п’яніюча «аферистка», – А цей ось лапсердачок і спідничка для тебе, бо я не того, ну, не влажу.

Відчувалося, що Лору розвозить, і Серафима, не чекаючи наслідків, заманила її в ліжко. Плюхнувшись усією чималенькою вагою на хиткий пружинний матрац, Шахманова одразу, без найменшого інтервалу, загуділа – це була безперечна ознака нетверезого глибокого сну.

Недописаний лист чекав.

«… потім, Нелю, ми гелікоптером повернулися в Кандагар, а звідтіля – літаком до Кабула. Розподільчий пункт і таке інше промайнуло, як уві сні. Далі трапилось так, що знадобились мої друкарські вправи (позитивні моменти рідної журналістики), і я, замість чужої мені торгівлі, опинилась на посаді секретаря-друкарки.

Моя дивна співмешканка Лора налагоджує побут, бо ми з нею після втрати особистого майна неімущі.

Нелочко, я живу тепер у казенному світі, навіть листи пишу казенні, і згадую наші кавоманські вечори з Петраркою і Пастернаком, з Вернадським і Сковородою, а ще – «наїдання» живописом на Арбаті і в Третяковці. Ми народилися з тобою різними, але рівними, наш ілюзорний світ дав свободу спілкування – надійне поєднання протилежностей. Та, здається, реалізовуючи свою особистість, я зробила дурницю. Полай мене – не зовсім дурну, але й не дуже розумну, хоча, мабуть, тільки безпросвітний тупак може претендувати на стовідсоткову страховку від помилок.

Страшенно скучила за тобою і за Костиком. Пишіть, мої рідні, пишіть все до дрібничок. Ваша Серафима».

Лист закінчено, Лора спить, видаючи звукову абракадабру, спека опісля шістнадцятої години починає трохи спадати, внутрішній стан дискомфорту – навпаки – аж, аж…

– Сходити в крамницю, – сказала вголос Серафима, згадавши, що вони тепер можуть приготувати власний, а не казенний чай і навіть каву.

Не зважаючи на середину жовтня, нахабна спека міцно хапала в обійми все живе, додаючи вряди-годи колючі подихи «афганця», який закручував свій пісчаний танок від недалекої пустелі. Розложистий, ще зеленкуватий карагач[2] і невеличкий басейн трохи радували погляд. Сухувата кам’яно-пісчана екзотика всеодно провокувала щось на зразок неопесимізму.

Після «потрясного» прибуття на афганську землю Гай освоювалась у новому світі з почуттям чогось фатального, навіть перший похід до гарнізонної лавки здавався подією. Ішла поміж модулями, відчуваючи на собі погляди-стріли, погляди-аркани і погляди-безнадії. Знала, що має доладну фігурку, трохи різкувате, але манливе своєю несхожістю на інших обличчя з глибокосірими очима, напевне, мала ще якусь там вроду, та вважала, що не завадило б трохи більше.

Переступила поріг крамниці, сподіваючись розслабити тіло, що мимоволі напружилося під зацікавленими поглядами, але ситуація, в яку потрапила, примусила майже зіщулитись.

– Слухай, хвойдо, мені начхати з ким ти спиш, думаєш, що ніхто нічого не знає. Давай цигарки і печиво і я зникну, – майже кричав у обличчя молодої жінки, що стояла по той бік прилавка, екзольтований сержантик.

– Я тобі сказала, стань у чергу як усі, – говорила та, помітно хвилюючись: червоні плями затопили обличчя, а в голосі відчувалася вібрація.

– Та пішла ти… Я під кулями вчора повзав, а вона тут викабелюється.

– А сам би ти не пішов?… Он ті хлопчаки теж учора не на Маямі кайфували, – вона кивнула головою убік невеличкої черги. – Чим ти кращий?

– Афганська шворка, – цвіркнув разом зі слиною сержант і вискочив із крамниці, грюкнувши дверима.

Серафима розгубилася, чомусь здалося, що це її облаяли, уявила себе за прилавком. Ніколи не вміла достойно реагувати на подібне, завжди пасувала.

– Замовляйте, чого мовчите? – обізвалась до неї жіночка, якій щойно перепало.

Гай збагнула, що вони залишились у крамниці вдвох.

– Мені чаю.

– Який давати: індійський, цейлонський?

– Кращий.

– Візьміть оцей – крупнолистний, – вже з абсолютним спокоєм у голосі сказала продавець, а потім зацікавлено зиркнувши, запитала: – А ви, мабуть, новенька?

– Так.

– Вразило? Мені теж неприємно, але, повірте, це не найгірше. Треба робити знижку на їхні нерви, хоча я цього не залишу, на комсомольських зборах розберемось.

– Мабуть, варто, – сказала Серафима, а мисль ковзнула кудись убік: значить, загроза соцреалістичного виховання неминуче буде переслідувати не тільки того сержантика, а й її саму, бо якось ніколи не клеїлось з кодексами, уставами, догмами, правилами – завжди несло кудись за рамки. Її лаяли, їй клеїли догани, різали статті, публічно робили всілякі критичні резюме, а потайки залицялись і шепотіли солодаві компліменти.

Невеличка, симпатична господиня крамниці відволіклась до покупця, який щойно переступив поріг. Гай хотіла йти, але її окликнули:

– Почекайте хвилиночку.

Зупинилась, розглядаючи трохи розмаїтіший, ніж у Союзі товар: болгарські цигарки, консерви, дрібна всячина…

– Давай познайомимось, мене звуть Лєнкою, а тебе? – зовсім запросто звернулась продавець.

Назвавши себе, Серафима запитала:

– А прізвище твоє як?

– Навіщо? Лєнка та й годі – я звикла.

Розговорилися, може й ні про що, але якось по-людськи, такий механізм взаємин не передбачає аніякісіньких умовностей. Теревениш про каву, про вчорашній день, про подряпину на лівій нозі, про колишню рашидівську політику щодо Сходу, про зміни в Союзі, а стосунки вже закручують тоненьку нитку спілкування у клубочок.

– Якщо у тебе нічогісінько немає, я дам грошей – прикупи що треба, а розбагатієш – повернеш.

– Не завадило б, – без особливого ентузіазму сказала Серафима.

– Так давай рвонемо сьогодні у дукан[3], тут недалеко. Я скоро зачиняюсь, а кого-небудь умовити, щоб звозив нас нишком, це для мене – раз плюнути.

– А чого б і ні.

– То почекай, я скоро.

Коли всілякі засуви й замки, рипнувши, клацнувши, скреготнувши, засвідчили цілковиту надійність замикання гарнізонної крамниці, сонце вже трохи похилилось до заходу. Залишивши Серафиму коло басейну, Лєнка зникла в пошуках Коляні, що помирав від бажання кудись її прокатати.

Гай сіла на край доладно викладеного дикого каміння, яке надійним обручем утримувало гладеньку стоячу воду. Обережно, наче крадькома поглянула на власне відображення – чомусь не сподобалась сама собі і провела по воді рукою, мовби стирабчи те, що побачила. Тепла вода приємно лоскотнула долоню.

Вж…ж…ик – якийсь дивний звук примусив підвести