Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

А то ж сама горяч роботи — полудень!

— Що то, пане Федорій; людей у тій Словіті нема? — дивувався Зварич.

— Ая! Я вже й сам дивуюся, — відповів дід. — Але то вже недалеко. Довідаємось.

Скрутили з головної вулиці і потягнулись під прикрий горбок.

— Злізьмо, коням тяжко, — запропонував котрийсь із хлопців і, як воробець, скочив з воза. За ним і другі. Дід Федорій вдоволено махнув головою і собі помалу зіступив на землю.

Виїхали на горб, і зараз при першій хаті дід спинив коні.

— Гов! Тпр! Ми вже на місці, тільки що ворота замкнені.

Причілком до дороги стояла глибоко на подвір’ї велика нова хата, з дахівчаною кришею і назелено мальованими вікнами та одвірками. Довкола попід хату цвітник. Притулились до призьби довголезі канки, пишалась пузата півонія, заглядали в вікна хати стрункі мальви. А поміж тим купчаки і маруна та долом зелені кучері барвінку.

Дід Федорій добру хвилю сидів непорушно на возі. Думав, видно, що хто-небудь вийде та отворить ворота.

— Сплять чи яка мара!? — сказав накінці з досадою і зліз на землю.

Підійшов до воріт і поміж штахети відсунув засувку. Ворота розхилились, а тоді коні вже самі рушили на подвір’я.

— Три роки, як я тут був, а худобина донині пам’ятає, — похвалився кіньми дід.

В’їхали на подвір’я, і аж тоді знайшлися живі істоти в дворі. Зі стайні вихопилась собака і, клацнувши ланцюгом, вилаяла приїжджих. Невеличкий когутик вискочив на колодку, злопотів крильми і запіяв героїчним дискантом.

Затим показалися і люди. На порозі стайні з’явився маленький хлопчик, але вмить сховався боязливо за стіну. Тільки білий хвіст ззаду штанят виставав із-за одвірка і вказував на місце перебування маленького боягуза. За хлопчиком вийшла на поріг дівчинка і, не рухаючись із місця, сказала голосно:

— Мамо, приїхали якісь!

Тоді щойно вийшла зі стайні молодиця, а за нею висунувсь сивий, згорблений дідусь.

Молодиця нерішуче спинилася і, прислонюючи очі, дивилася на приїжджих. Дівчинка стояла на місці, а білий хвостик пересунувся від одвірка і маяв збоку, біля маминої спідниці.

Старий дід минув молодицю і пішов до приїжджих.

Віз із бужанцями спинився був біля дверей хати. Хлопці позіскакували на землю, а дід Федорій пішов з батогом у руці напроти господаря.

— Ой, Іване, не служать уже тобі очі, коли не пізнаєш, — заговорив здалека.

Старий Іван пристанув і вп’ялив з-під навислих брів очі на Федорія.

Зварич з цікавістю приглядався тій сцені повитання двох старих товаришів.

Дід Федорій ліпше держався, як дід Іван. Може, молодший, а може, тільки здоровший був. Хоч і сам пригнічений вагою літ, не подався ще так, як тамтой. Дід Іван зі своєю щетинястою бородою і з довгим сивим волоссям робив враження столітнього дідугана, якого тільки через помилку ще ноги по світі носять. Борода з носом майже сходилася разом, а уста сховалися далеко в рот.

— Ну що? Ще не пізнаєш?! — здивувався дід Федорій і підступив ближче.

— Пізнаю, пізнаю, кивнув головою дід Іван. — Але яким побитом тебе тут занесло?

— Хлопців до Львова везу. До войська. Заїхав до тебе спочити трохи.

Дід Іван подивився потахлими очима в сторону воза і махнув головою.

— Ну-ну! — сказав таким голосом, що не дуже-то звучав запрошуюче.

— Ов, бачу, ти не занадто нам радий, — промовив трохи ображено дід Федорій.

Старенький господар подивився тільки мовчки на нього і підійшов до воза. Хлопці стояли ні в сих ні в тих, поглядаючи один на одного, а Зварич лихий був на Федорія, що їх загалом сюди провадив.

Дід Іван глипнув на коні і якось сумно хитнув головою.

— Заїжджайте котрий на гумно та й прошу до хати.

А побачивши Зварича, що мовчки вклонився капелюхом, спинився на хвилю і, оглянувши одіння, додав, ніби вже спеціально до нього:

— Просимо, просимо. Я, бачите, вже старий, то й недовиджую і недочуваю.

За той час дід Федорій взяв за вуздечку підручного коня і, цвігнувши легко по хребті батогом, попровадив віз на гумно.

Вслід за старим Іваном увійшли несміло хлопці в хату. Старий повів їх у світлицю, відчинивши нарозтвір двері.

— Слава Ісусу Христу! — привітався перший Склярський.

— Слава навіки! — відказав дід, стоячи біля дверей.

— Спічніть собі ось тут, а я зараз, — додав і пошкандибав з хати.

Як тільки старий вийшов, Зварич не втерпів:

— Десь нас Федорій не мав куди завезти, — сказав з досадою.

— Ліпше до когось чужого було, — додав Склярський.

— Або й на приходство.

— Не виглядає, щоби в тій Словіті добрі люди були, — заявив мовчазний Саган. — В нас таки ліпше гостять.

Були б ті нарікання продовжувались у нескінченність, але стукнули сінешні двері, і в другу хату ввійшла молодиця з дітьми. Хлопці змовкли, щоб часом не зачула прикрих слів.

Хвилю сиділи мовчки, розглядаючись по кімнаті. Кімната, як і в Бужанах, і в других селах Золочівщини, і коли хтось має їх дві. Долівка чисто вимащена, а попід лави ще й підбілена вапном. На долівці розкидані канки та трава для холоду. Довкола попід стелю «боги», рясно обтикані квітами, а в куті політероване ліжко з пузатими подушками мало не під стелю. Піч невеличка, хоч і з бляхою до варіння, але ніхто, здається, ще на ній не варив. Стоїть більше для прикраси, як для вжитку. Попід стіни широкі лави, з одного боку притикають до ліжка, з другого — до стіни під мисником. А в миснику поливані миски і пара тарелів з червоними когутиками насередині. Коло печі жовта скриня з зеленими квітами, а над нею маятниковий годинник у різьбленій скриньці.

— Тік-так, тік-так, — чикає годинник, а його чикання не тільки не полошить тиші літнього передполудня, але ще й підсилює її.

— Де ж то дід Федорій? Так довго коло коней! — обзивається котрийсь із хлопців.

— Може, собі старі де на дворі посідали та й балакають, — догадується другий.

— Давайте закуримо, — рішає Зварич і витягає тютюн. — Нам нема чого довго тут засиджуватись. От тільки коні спічнуть і далі в дорогу.

— Таки так, — погоджуються хлопці. — Чим хутше, тим ліпше…

— Не знать, чого вони всі в стайні сиділи, як ми приїхали!? — думає голосно Склярський.

— І дід якийсь сумний…

— Або недобрий…

— І молодиця немов заплакана…

— Може, кінь або корова слаба, — докидає Зварич.

— Десь, певне, — погоджується Саган, а решта мовчки потакує головами.

Знадвору почулися чиїсь кроки. Рипнули сінешні двері.

— Ов, біда! — чути голос діда Федорія. — А я дивувався, чого ти такий якийсь…

— Ба! — відповідає, зітхаючи, дід Іван.

Відчиняються двері від другої хати, і старий господар говорить з сіней: