Читати книгу - "Перед навалою, Роман Купчинський"

class="p1">— Оринько, а накриши-но в миску ковбаси і внеси туди до нас.

— Нащо? Не треба? — борониться дід Федорій. — Ми взяли полуденок з дому.

— Взяли, то хвала Богу, придасться в дорозі.

Ввійшли до світлиці, і дід Іван зразу став виправдуватись.

— Вибачайте, що вас лишив, — говорив, звертаючись до Зварича. — Треба було коней допильнувати. Бодай чужих, як своїх нема, — додав, гірко посміхнувшись.

— А ваші ж де? — спитав Зварич.

— Де!… В войську. Годину, може, заки ви приїхали, забрали мені зі стайні мадяри.

Дід Федорій пояснював:

— Каже: от прийшли, зашварготіли, написали карточку та й забрали.

— Ну, як картку дали, то ви дістанете за них гроші, — вспокоював Зварич. Дід Іван махнув безнадійно рукою.

— Знаю я ті картки.

— Та правда, — всміхнувся дід Федорій, згадавши власну військову службу.

— Якісь недобрі ото люди, ті мадяри, — говорив далі дід Іван. — Учора вечором прийшли, а вже що вони в селі не наробили. А ось нині рано і невістку напастували, і коні взяли.

Дід Федорій хитнув головою:

— Вже-то невістку, то, рахувати, войсько, але коні — біда. В сам гарячий час…

— Тим-бо й то…

Відчинились двері, і в хату ввійшла молодиця. Невістка. Висока, повновида, на голові хустка, зав’язана в турбан. Закочені по лікті рукави відслонювали м’язисті, обсмажені руки.

Обкинувши сірими очима приїжджих і спинивши погляд на Зваричеві, голосно виговорила:

— Доброго здоровля зичу.

— Дякую, дай Боже й вам, — відповів за всіх Зварич.

Молодиця пройшла крізь хату і поставила на стіл миску, повну накраяної ковбаси. Потім із найвищої полиці мисника дістала пляшку і чарку та передала дідові.

— Ну, просимо, сідати, — заговорив дід Іван.

— Ви, паничу, ось тут, — показав Зваричеві на покуття.

— Ні! — заперечив Зварич. — Нехай пан Федорій сідає.

Федорієві, видно, дуже подобалось це, бо аж усміхнувся під вусом. Але сісти не сів.

— Сідайте, паничу, ви. Ми вже з Іваном на кінці стола посидимо. Ліпше так буде.

Позасідали.

Дід Іван припив до Зварича, той до діда Федорія, а там уже пішло як попало.

Молодиця хвильку постояла, а далі вийшла в сіни, примкнувши двері, із-за яких весь час виглядали дві русяві голівки дітей, що двома парами свідруватих оченят оглядали хлопців і «того пана», що з ними приїхав.

Дід Федорій, видно, поінформував господаря, хто той пан такий, бо господар не розпитував його ні про що. Вирізняв його тільки з решти хлопців, що виявилось і в способі поведення, і в посадженню на першім місці біля стола, і, врешті, тим, що одинокий Зварич дістав вилки до їди. Сільські хлопці зовсім не журилися недостачею вилок. Як тільки випили по чарці, кожний з них витягнув з кишені ножик і на вістря його ліпше набивав шматки ковбаси, як Зварич на тупі вилки.

Вони й апетит мали ліпший. Тільки для форми переставали час від часу їсти, чекаючи на господареву принуку.

Зварич їсти не хотів. Рання година пахла йому кавою, не ковбасою, тож їв тільки для політики, щоб не образити хати та й господині.

Але наша селянська ковбаса тим замітна, що, хоч і незаманююче виглядає, хоч, може, спершу твердою видається, коли її підправити горілкою — сама потім у рот пхається. Після другої чарки почав і собі заглядати в миску, тим більше, що дід Іван щораз звертався до нього з припросинами.

— Беріть, паничу, прошу. Вибачайте, не сподівалися гостей, та й нічого не приготовили.

А звертаючись до хлопців:

— Їжте, хлопці, не стидайтеся. Перед вами дорога. А там… Як Бог дасть. Войсько!

— Ая! Войсько! — хитав головою дід Федорій. — Войсько — не жарт! А ще на войні…

Хлопці ніби відпрошувалися, але недовго. Потримавши хвильку ножики в руках, знову запускали їх у миску.

— Коби тота война тільки скоро скінчилася, — зітхав дід Іван.

— Трудно! — сумнівався дід Федорій. — Тямиш, тамта з пруссом і таліянцем, рахувати, не велике що, а як довго тягнулася. Тепер, кажуть, цілий світ рушився.

— Говори: невелике що! Прусс — невелике що. А як нас загнав у воду, то так, як ті качки, стріляв — но цок, та й вже поплив…

— Тепер прусс з нашим іде. Там якийсь серб чи француз — то нічого, але москаль! Трави та листя!

— Правда, — годився дід Іван. — Москаль — сила. Пам’ятаю, як на мадярів ішли, — видимо-невидимо.

— То ви пам’ятаєте сорок осьмий? — спитав Зварич.

— Чому ні? Підпарубочим уже був. Через наше село їхали. Все: канони, кавалерія…

— А кілько ж вам, пане господарю, літ?

Дід Іван хвилю задумався, зраховуючи час своєї туземної мандрівки.

— На Чесного Хреста вісімдесят і два буде.

— То ви старші від Федорія?

Дід, заки відповів, глипнув зневажливо в сторону свойого воєнного товариша.

— Хи! — всміхнувся беззубим ротом. — Та він рекрут напроти мене. Я вже дванайцять літ служив у войську, як його відібрали.

— Ая, — погодився дід Федорій. — Правду каже. Він вже капралом був, як я прийшов…

Діди замовкли, поринувши у спомини. Хлопці теж не обзивалися, приглядаючись дідам, мов перший раз їх побачили.

В хаті стихло. Тільки годинник байдуже йшов собі далі, і легенько порипували двері, за якими дерлися за місце внуки господаря.

Нараз у кімнату влетів якийсь голос. Не звичайний, а немов виданий на бігу або з переляку. По голосі виглядало, що якийсь хлопець. Щось, швидко хапаючись, заговорив і ввірвав. За тим голосом почувся другий, жіночий, а гам третій і четвертий. Всі вони дзвеніли так якось дивно, що бужанці мимоволі понатягали шиї і стали прислухуватись.

Діди не чули нічого, але пізнали зразу по мінах хлопців, що надворі щось сталося.

— Що там такого? — спитав дід Федорій.

— Ніби хтось кричав… — відповів Зварич.

— Чекайте, подивлюся, — сказав до хлопців, що сиділи біля нього, і, вийшовши з-за стола, виглянув крізь вікно.

Від дороги верталася в хату господарева невістка. Руки, зложені, як до молитви, підклала під лице і йшла швидко, хитаючи розпучливо головою.

— Ой Боже ж ти мій!.. Ой Матінко Небесна!.. Ой, що ж то буде!.. — говорила до себе перестрашеним голосом.

— Що такого сталося? — спитав Зварич.

— Ой-ой! Бійтеся Бога! Таже кажуть, що вояки отого старенького єгомостя взяли та й до гармати причепили. Стріляти будуть.

Зварича зморозило. В першій хвилі, не роздумуючи, повірив у це… Але зараз подумав, що це хіба неможливе…

— Хто вам казав? — спитав молодиці.

— Та от хлопець біг від церкви та й розказував.

— То не може бути! Десь щось прочув і перекрутив.

Молодиця піднесла на нього заплакані очі.

— Таже видів, прошу пана, на власні очі! Мають туди коло нас їхати.

За той час у кімнаті зчинився рух. Діди