Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– Цілком, – не менш їдуче відповіла я.

– І які ж? – з його тону здавалось він мої думки читає.

– Перманганат калію, сірчана кислота і…

– …і що-небудь бавовняне? – розсміявся професор. – Тієї кількості, що ви бачили у шафі, задля повномасштабного вибуху недостатньо.

– Який жаль, – пробурчала я.

Колвін закрив ноутбук, підвівся і попрямував до дверей:

– Поки ви тут обмірковуєте операцію з ліквідації «катувального агрегату» під назвою «Колвін І. Д.», я, мабуть, пообідаю наостанок, щоб не створювати перешкод мозковому штурму, – він якось дивно посміхнувся. – Хотілось би, щоб і над курсовою ви працювали з не меншим ентузіазмом.

Він вийшов, а я ледь не змела методички на підлогу: якщо за таких обставин буде й надалі проходити моя курсова, то я цілком благополучно її завалю! А думки знов повернулись до підвіски. Чому ж мене так до неї тягне? Сама собі дивуюсь. Адже ніколи не була сорокою. Ну, прикраса. Ну, висить у людини на шиї. Чимало кому що до вподоби! То, чому ж в мене така аномальна реакція на якусь цяцьку?!

Попихкавши ще деякий час, я все ж змусила себе зосередитись на навчальному матеріалі: голодувати – так із користю. Та й почала накидати план робіт на завтрашній день. Коли я списувала другий аркуш, двері відчинились, але голови я не підняла: мало хто там ходить! Проте, цей день вирішив підкинути мені ще одну несподіванку: на стіл переді мною було поставлено паперовий стаканчик з іще паруючим чаєм, та тарілку з парочкою бутербродів із сиром.

– Мене не спокушає перспектива бути звинуваченим у вашому голодному зомлінні, – пролунало слідом за цим цілком серйозним тоном, неначе я тільки тим і займаюсь, що валяюсь непритомна.

Я повільно здійняла ошелешений погляд: у сталевих очах професора, на даний момент, бісились бісенята – цілковиті гібриди з єхидною.

– Який шанс, що у чаю швидкодіюча отрута? – абсолютно рівним тоном поцікавилась я. – А, ні! Навряд чи ви будете так палитись. Скоріше, отрута з відкладеною дією, щоб труп утилізувати не довелось. Сумніваюсь, що у вас тут віднайдеться чан потрібного розміру та така кількість кислоти, щоб розчинити противну студентку без залишку. Вгадала?

Одна брова Колвіна підлетіла до верху, вигнувшись лукавою дугою, а по губам ковзнула звична їдуча посмішка:

– Вірний напрям думок. Та є одна річ: ваша курсова – частина моєї роботи. Тож, я вас ще помучу. В будь-якому випадку, навіть, якщо там отрута, подіє вона не раніше, ніж через півтори місяці – можете пити спокійно.

Із злісною усмішкою я пригубила чай:

– А через півтори місяці я помру болісною смертю, чи зглянетесь та порішите мене тихо-мирно?

– Буде залежати від того, як часто ви будете підробляти дятлом, що продовбує мої мізки.

– Чому ж дятлом?! – обурилась я.

– О, так, – здалось він зненацька кудись відлетів подумки та розмовляв на автоматі, – скоріше синицею – набридливою та пискотливою.  

– Синиці не пищать: вони щебечуть, – чомусь посміхнулась я.

Професор різко розвернувся й склонився, зіпершись руками на стіл, за котрим я сиділа. Декілька хвилин він якось дивно дивився на мене, начебто намагався видивитись в мені щось тільки йому відоме, після чого спитав раптово захриплим голосом:

– Що ти сказала?!

Я навіть відсахнулась від нього, наскільки мені дозволяв стілець:

– Та що я сказала?!

Чоловік поривчасто піднявся й відійшов до вікна. Склавши руки на грудях, він втупився в одну точку – десь понад лісом. Так мені в усякому разі здалося. В лабораторії повисло незручне мовчання, і мені черговий раз захотілося розчинитися в повітрі.

– Допивайте чай з бутербродами, та йдіть додому… відпочивати, Валеріє. На сьогодні, гадаю, достатньо, – цілковито тьмяним голосом промовив він, навіть не обертаючись.

Колвін вперше після того іспиту назвав мене за іменем. Дивне відчуття, немовби зараз він звертався до цілком іншої людини, ніж коли вимовляв моє прізвище. І виглядав він, наче непід’ємний тягар тримав на плечах – такими пониклими вони здавались, безжально псуючи усю його поставу.

Я мовчки проковтнула чай, загорнула бутерброди (до горла вони вже не лізли) у серветки, що завжди валялись у сумочці, і попрямувала до дверей. Вже вхопившись за дверну ручку, мене, як смикнуло озирнутися, і я знов втупилась в його очі, що дивились на мене так, нібито намагались впізнати.

– Ігоре Дмитровичу, з вами все гаразд? – з якого переляку в мене така турботливість прокинулась – я й сама не зрозуміла.

Обличчя професора знов набуло свого звичного виразу – їдучого:

– Соколовська, ви насправді чаєм отруїлись? Йдіть додому вже… відпочивати. Завтра не запізнюйтесь.

– До побачення, – буркнула я і причинила двері, не очікуючи будь-якої відповіді.

 

***

Наступного дня я встала дещо раніше: хотілося встигнути перед заняттям по ліску прогулятись. Алька, ледве продерши очі й побачивши мене вже вдягнуту, тільки пирхнула:

– Ну, ти й мазохістка! Їхати на катування зрання? Кайф отримувати від знущань почала?

– Як же ти мене недооцінюєш! Я ще й садистка в одному флаконі.

– А-а-а! – протягла вона, осміхнувшись. – Так ви там – садо-мазо?

– А ти думала!

– Ну-ну. Тож бо ти вчора така «щаслива» приїхала: увесь вечір з тебе жодного слова було не витягти.

Я здвигнула плечима:

– Учора весь кайф було зруйновано: посадюжнічать не вдалося.

– Бідолашна! – зажурено похитала головою подружка.

– Не те слово! Може, сьогодні пощастить?

– Успіху! – смішно поморщила носика Алька. – Садистка!

Цього разу я вийшла раніше на одну зупинку і поскакала через лісок, з задоволенням занурюючись в його ще не розвіяну ранкову прохолоду, пташиний гомін і тонкі пахощі весняних квітів. У грудях защемило й засмоктало під ложечкою від налетівших спогадів. Скільки ж я провела часу у лісі в дитинстві з бабусею! Друга моя пристрасть після біохімії – трави. Здається, і зараз згадаю усі, котрим вона мене навчала. Он – кровохлібка, щоправда, не квітуюча – зарано. Горицвіт?! А цей південний житель звідки? Хоча, клімат так змінився, що, мабуть, можна й не дивуватись. О, а ось відьмина трава, або ж – будра, якщо за довідником. Я присіла й потяглася до тих дрібних фіолетових квіточок з одною пелюсткою, схожою на відстовбурчену губу. Так хотілось торкнутись, наче те могло повернути мене в дитинство, точніше, у ту його частину, де я була щаслива.