Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Спереду на дорозі вигулькнули двоє чоловіків. Інколи трапляється, що хтось не подобається прямо з першого погляду. Так от це був той самий випадок. Чимось недобрим віяло від них, та й погляди їхні на мене були до холоду в руках неприємними. Не встигла я зміркувати, що мені робити, та чи робити взагалі щось – може, звичайна параноя, як мене ухопили за передпліччя й потягли звичним вже для мене рухом:

– Щось загубили, Соколовська? – невдоволеним тоном, ніби вичитуючи мені, пробурчали в мене над вухом знайомим голосом.

– Учорашній день, – теж буркнула я, хоча зараз була досить-таки рада несподіваній зустрічі.

Професор буквально тяг мене по стежці, так і не випускаючи руки зі своєї залізної хватки. Як тільки ми зрівнялись з незнайомцями, я ковзнула по них поглядом, та тепер вони заповзято робили вигляд нібито я їх взагалі не цікавлю, а професорські пальці вп’ялись у моє передпліччя ще міцніше. Схоже, в мене там буде синець, і не один.

– Хіба ми запізнюємось? – прошипіла я.

– Хто рано встає – тому бог дає, – уїдливо хмикнув Колвін.

– Угу, – пробурчала я, – те, що відібрав у того, хто встав ще раніше.

– Саме так, Соколовська! – задоволеним тоном парирував він. – Тому, у міру все добре. От я, схоже, піднявся вчасно, – домовляв професор вже дещо задумливо.  

– Ви зараз про що? – втупилась я в нього, поки він продовжував волокти мене за собою, не попускаючи мертвої хватки, хоч я й намагалась видратись з неї.

– Про час, Соколовська! Це ви там учорашній день шукали, а мені б із сьогоднішнім розібратись.

– У філософському сенсі тобто?

Професор трохи притишив хід і зміряв мене досить саркастичним поглядом:

– Та, ні, – якось нерадісно осміхнувсь він, – у цілком прагматичному.

Ми, нарешті, вийшли з ліску, і я спробувала все ж таки вивільнити своє багатостраждальне передпліччя із залізних чоловічих пальців, кинувши досить красномовний погляд на їх володаря:

– Ви так боялися, що я заблукаю?

Він озирнувся назад, і тільки після цього випустив мене із своєї пастки:

– У лісі всяке бува.

– Але ж не в трьох соснах! – обурилась я. – Та ще й на дорозі!

– Повірте, – загадково посміхнувся він, – дороги бувають оманливі, як і люди, – і підштовхнув долонею у поперек.

Подібна фамільярність починала мене потроху злити. Хоча, брешу: вона аж занадто сильно мене злила!

– Я не страждаю топографічним кретинізмом!

– Те, про що я говорю, до топографії не має жодного відношення, – цілком серйозно продовжив професор, поки ми підходили до будови.

У фойє він злетів на сходи, а я пригальмувала біля сатуратора.

– Валеріє! – врізалось мені у потилицю.

Чесно? Я мало не ікнула від такого окрику. Насилу ковтнувши слину, я обурено озирнулась:

– Можу я хоч води попити?!

– Та, заради бога! – пирхнув він і помчав далі. – Тільки швидше! – пролунало десь зверху.

Не встигла я наповнити склянку водою і піднести її до рота, як якась дама промчала повз мене, мало не збивши з ніг, через що я розплескала ледь не половину такої життєдайної субстанції на даний момент, оскільки пити мені дійсно хотілось дуже. Й без того роздраконена, я блимнула на неї не надто добрим поглядом. Жіночка повернулась, мило посміхаючись та свердлячи мене своїми майже чорними очима:

– Пробачте, будь ласка, – вона зненацька поклала свою долоню на мою руку, так і не опускаючи свого погляду, – я цілковито ненароком.

Не знаю чому, але я відсахнулась від неї з відчуттям, що мене торкнулось щось слизьке і холодне.

– Бува, – насилу вичавила я із себе.

Посміхнувшись якось неприємно, я би сказала – ошкірившись, вона побігла далі. Я допила воду і… також… пішла. Ні, не до лабораторії… Я пішла до виходу із будови. Чому? А я не знаю. Мене, нібито хтось змушував іти зовсім не в тому напрямку, в якому я мала намір іти. Ноги слухались явно не мене та вели не туди, куди я віддавала команду марширувати. Гальмуючи та спотикаючись, я хтозна як добрела до тоненької, нещодавно висадженої горобини, і вчепилась в неї намертво руками. Ну, хоч руки мене ще слухались. А от ноги намагались іти далі. Я ледве змусила їх зігнутись та впасти на коліна. Так-так! Залишилось лиш благати когось там – у небесах, от тільки руки розчепити я боялась. Так і стояла, зіпершись чолом на хистку деревинку та похитуючись, намагаючись одночасно опиратись не зрозуміло чиїй волі. Збоку, мабуть, скидалась на якусь п’яничку.

До горла підкочував страх. Навіть паніка. Що зі мною?! Я, наче, не я, а робот під керуванням. Як таке може бути?! Чи в мене проблеми із психікою? Дах з’їхав на нервовому ґрунті, як варіант. Хоча, теж невесело. Яке – невесело?! Це – жахливо! Хочеться піднятись та йти, хоч я й розумію, що хочу не я. А хто? І горобинка нещасна, як остання соломинка… Відпущу, і все…

Хтось обхопив мої плечі:

– Валеріє! Вам погано?

Господи, ніколи не думала, що буду радіти звукам цього голосу, а сьогодні вже вдруге! І другий раз, схоже, сильніше ніж у перший.

– Валеріє! Ви мене чуєте?

Я ледве спромоглась хитнути головою та вичавити із себе хоч щось:

– Н-не знаю… Щось… тягне…

– Де тягне?

Ой, неправильне питання!

– Йти… тягне… йти…

Дужі чоловічі руки з зусиллям відірвали мої пальці, що судомно стискували багатостраждальну деревинку, і розвернули до себе:

– Валеріє! Дивись мені в очі!

Знов фамільярність? Та й чорт з нею! Я вже починаю звикати. От тільки в очі дивитись не виходить.

Мене ухопили за підборіддя й жорстко зафіксували обличчя в одному положенні. Обличчя – так, а от очі – вони такі – самі по собі, як і ноги. Мені ніяк не вдавалось сфокусувати погляд там, де мене просили. Скоріше, навіть наказували.

– Лєра! – професорський голос рявкнув прямо перед моїм обличчям.

Це ось так він рика? Тепер я чула: у вухах дзвенить. Колвін поклав праву долоню на мою потилицю, й до моєї свідомості полинули якісь слова, образи та, нарешті, мої очі стали слухняними. Мені вдалось сфокусуватись та піймати знайомий погляд: сталевий із синіми крижинками. Тільки зараз в ньому, схоже, вирували свинцеві хмари. Чужа воля відступила, мої ноги облишили кудись нестись, тіло обм’якло й впало на професорські груди. Мене навіть обійняли, пригортаючи до себе: не найм’якіше місце на світі, треба зауважити – м’язи Колвіна здавались наразі кам’яними – зате затишно. «Як за кам’яною стіною» – це, мабуть, про це саме.