Читати книгу - "Мої сімейні обставини, Анна Лерой"

«Історія падіння нашого брата дуже туманна. Якщо, дорога сестро, ти не цікавилася останніми новинами, то повідомляю, що шістнадцятого травня в наших землях був землетрус високої сили. На щастя, зачепило лише малозаселені райони, але брат вважав за потрібне виїхати на місце події. Адже всім відомо, що дикі тварини, ті чудовиська із-під землі, розбуджені тряскою, рано чи пізно добираються до людського житла і несуть руйнування і смерть.

Разом з братом було кілька охоронців і дві відьми з Мінорского ковену. Але на світанку наступного дня з рейду повернулася лише одна з відьом. Майже непритомна, вона з останніх сил летіла до нашого дому і несла з собою понівечене тіло брата. Тільки по одягу, шраму на руці і залишкам темного волосся його впізнали. Що за невдача спіткала нашого улюбленого брата? Як сталося, що не змогли впоратися з ворогом відьми? Чому не допомогла загону сила оберега? То мені невідомо. Саме тіло я не бачив, адже ховали нашого любого і єдиного близького родича в закритій труні...»

 Я в розпачі відкладаю листа. Це маячня якась, фантастичний сюжет з бульварної книжки! Так не повинно відбуватись! Позбутися від почуття нереальності складно. Я ніби лечу кудись за грань, де думки течуть в зворотньому напрямку, а слова — це повільні точки на горизонті. Наче випила дурманного зілля. Але мені вдається повернутися до більш-менш логічного мислення, правда, тільки перед кабінетом шефа.

— Мені потрібен тиждень відпустки, — я заявляю з порога. Шеф все одно буде викручуватися, а у мене часу на словесні мережива немає. А за наступний тиждень мені стане ясно: помру я, вийду заміж або зі спокійною душею повернуся в цю саму лабораторію і буду працювати далі.

— Забирайся, — він здається несподівано легко.

— Ось так просто? — дивуюся. Я ще пам'ятаю, з яким запалом мені довелося вибивати кожен зайвий день лікарняного минулої зими.

— Я знаю, що таке символ меча у колі, — отримую від шефа дивну відповідь. — Так що забирайся від гріха подалі. Якщо потрібно більше тижня, дам. Може, тижня і не вистачить, щоб відвадити твого нового дружка. Тільки живою повернися.

«Це ви зараз про що», - хочу його запитати, але мене перериває різкий галас: під вікнами кабінету з громовим ревом стартує потужне авто. Я втрачаю свій шанс на додаткові питання, моя аудієнція закінчена. Меч у колі? Де я бачила такий символ?

Я стримано прощаюся з усіма, хто попадається мені по дорозі, вдягаюсь, забираю свій обід з їдальні і мчу додому за речами. Ну, як мчу? Їду зі швидкістю громадського транспорту. На особисте авто я ще не заробила. У трамваї повно вільних місць, пікові години вже пройшли. Я витягую з внутрішньої кишені куртки прим’ятий моїми пальцями лист брата. Треба нарешті дочитати його. Решту документів я запхала в сумку, поруч з аптечкою і деякими зіллями, прихопленими з роботи. Адже раптом стануть у нагоді.

«Глибину мого горя навряд чи коли-небудь можна буде описати словами, паперу не передати моїх почуттів. Прошу, сестро моя, будь обережною. Тільки ти залишилася поруч зі мною. І, хоча ми давно не бачилися, пам'ять про тебе зігріває мене в цей тяжкий час. Я прошу пробачити мене, прошу пробачити нашого полеглого брата. Якби не його смерть, якби не мій занадто юний вік, ні за що б наш дядько не вирішував твоєї долі. Я слабкий, Лайм, але я не хочу втратити тебе і бажаю тобі лише щастя. Повертайся до Феніксу, разом ми придумаємо, як стати проти дядька. Все, що я знаю: для укладення заручин були використані давні домовленості на випадок втрати оберега між сім’ями — між Флейм і Фьюрін... »

Вдома я насамперед бігу на кухню і, мало не відірвавши дверцята шафи, витягаю звідти напівпорожню пляшку з тягучою полиновою настоянкою. Роблю ковток. Вогняна в'язка рідина стікає по горлу в шлунок. Через довгі тридцять секунд, відраховані про себе, я роблю ще ковток і відчуваю, як спокій огортає мене.

Амір помер. Хіба це можливо? Занадто хороший старший брат, зациклений на здоров'ї своїх молодших родичів, відповідальний, не особливо симпатичний, але благородний і сміливий. Можливо, сміливість його і підвела цього разу. Різниця у віці в нас всього неповних три роки. У дитинстві я бігала за ним, а йому це навіть подобалося. Ми разом читали книги вголос, ганяли з машинками по двору, малювали на стінах будинку. Я навіть перестрибнула на клас вперед, щоб ми разом ходили в середню школу.

Але тягнутися за ним ставало все складніше. Спочатку загинули батьки, потім Амір нещасливо закохався у мою подругу. В рік потому, ледь досягнувши повноліття, став оберегом. Я більше не мала права приставати до старшого брата з дурницями на кшталт розмови по душам або спільного читання книг. Про відьом теж краще було не згадувати в його присутності. Ми начебто залишилися рідними, але таке порозуміння між нами, як було раніше, більше не існувало.

І настав той момент, коли наші дороги розійшлись. Старший брат намагався відповідати думкам оточуючих і бути гідним господарем земель Флейм. Молодший братик з головою поринув у літературу, абсолютно не розбирався в дипломатії і військовій справі і все частіше витав у хмарах, ніж придивлявся до реальності. А я грюкнула долонею по столу, відсікаючи все дядькові заперечення і домоглася дозволу Аміра на від'їзд. Зібрала ті гроші, які вдалося зберегти за дитячі та юнацькі роки, і відправилася шукати своє щастя. Тому що рідний дім все частіше ставав причиною мого поганого настрою. А так не повинно бути.

Коли стає зовсім нестерпно, я припиняю збори і дозволяю собі впасти в продавлене крісло. Сльози течуть по щоках, а я не перешкоджаю їм. Що толку стримувати ридання, накопичувати в собі смуток? Я дозволяю своїй печалі і люті вирватися назовні і покинути моє серце. Алкоголю в пляшці зовсім на дні, але п'яною я себе не відчуваю — занадто гострий мій біль, тому так чітко сприймається реальність. І я не можу забутися в сп'янінні.