Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

засвідчує йому свою ласку. Мати насправді, здається, завжди хухає на брата, готова відвести від нього небезпеку, натомість тоді, коли йдеться про нього, вона тільки стоїть десь позаду, чекає і слухає, готова прийти, якщо він гукне її.

Хлопчик хоче, щоб мати ставилася до нього так, як до його брата. Але хоче цього як знаку, як доказу, не більше. Він знає, що розлютиться, якщо вона коди-небудь почне хухати на нього.

Хлопчик і далі заганяє матір у куток, вимагаючи, щоб вона призналася, кого вона любить більше — його чи меншого брата. Мати завжди вислизає з пастки. «Я однаково люблю вас обох», — запевняє вона всміхаючись. Навіть його найвигадливіші запитання: «А що як будинок раптом загориться, а вона матиме час урятувати тільки одного з них?» — не спантеличують її. «Вас обох, — відповідає вона. — Я безперечно врятую вас обох. Але будинок не загориться». Хлопчик, хоч і глузує з її прямолінійності, поважає її затяту сталість.

Його гнів на матір — одна з речей, які треба ретельно приховувати від зовнішнього світу. Тільки вони четверо знають, які потоки зневаги він виливає на неї, за яку незмірно нижчу істоту він вважає її. «Якби твої вчителі та друзі чули, як ти розмовляєш із матір’ю…» — каже батько і значуще піднімає палець. Хлопчик ненавидить батька, що так добре бачить діру в його панцері.

Він прагне, щоб батько бив його й перетворив у нормального хлопця. Водночас він знає: якщо батько наважиться вдарити його, він не заспокоїться, аж поки помститься йому. Якби батько вдарив його, він оскаженів би: став би одержимим, мов пацюк у кутку, метався б на всі боки й хапав би отруйними зубами, надто небезпечний, щоб чіпати його.

Удома хлопчик — дратливий деспот, у школі — сумирне і лагідне ягня, що сидить у другому ряду ззаду, найневиднішому ряду, бо не хоче, щоб його помічали, й ціпеніє зі страху, коли когось шмагають. Живучи цим подвійним життям, він створив собі тягар самозванства. Нікому іншому не доводиться терпіти таке, як йому, навіть братові, який щонайбільше становить його неприємну й невиразну подобу. Насправді хлопчик підозрює, що в душі його брат може бути нормальним. А от він — сам по собі. Він нізвідки не може сподіватися підтримки. Він сам якимсь чином повинен вийти за межі дитинства, за межі родини і школи й піти до нового життя, де вже не треба буде прикидатися.

Дитинство, сказано в «Дитячій енциклопедії», це пора невинних радощів, час, який треба проводити на луках серед квітів і кроликів або біля каміну з книжкою казок. Таке бачення дитинства цілковито чуже йому. Ніщо з того, що він переживає у Вустері, вдома або в школі, не спонукає його думати, що дитинство — це щось інше, ніж пора зубовного скреготу і терпіння.

Оскільки у Вустері немає групи «вовченят», хлопчикові дозволили вступити до загону бойскаутів, хоча йому лише десять років. До свого вступу в скаути він готується дуже педантично. Йде з матір’ю до крамниці, щоб купити форму: твердого оливково-бурого фетрового капелюха, срібного значка до нього, сорочку кольору хакі, шорти, шкіряного пояса з бойскаутською застібкою, зелені нашивки на погони, зелені гольфи. Він вирізав собі півтораметрову палицю з тополевої гілки, обдер кору і просидів увесь пополудень, випалюючи на білій деревині розпеченою викруткою всю азбуку Морзе і сигналізацію прапорцями. На свою першу зустріч скаутів він пішов із палицею на плечі, прив’язавши до неї зелену, власноруч сплетену втроє мотузку. Склав присягу, віддавши салют двома пальцями, і, безперечно, був найбездоганніше споряджений серед усіх новачків, він, «м’яконогий».

Бойскаутство, з’ясував він, полягає, як і навчання в школі, в складанні іспитів. За кожен складений іспит отримують значок, який пришивають до сорочки.

Іспити відбувалися в чітко визначеній послідовності. Перший іспит — зав’язування вузлів: рифа й подвійного рифа, скорота і буліня. Хлопчик склав його, але без відзнаки. Він не розуміє, як ті бойскаутські іспити можна скласти з відзнакою, як можна досягти досконалості.

Другий іспит — на здатність вижити в лісі. Щоб скласти його, треба розпалити багаття, без паперу і лише з трьома сірниками. На голій землі неподалік від англіканської церкви, зимового вечора з холодним пронизливим вітром він складає свою купку гілочок та шматочків кори, а потім, під наглядом керівника групи і командира загону, один за одним черкає сірники. Щоразу вогонь не загорявся, щоразу вітер задував малесенький пломінчик. Командир загону і керівник групи відійшли від нього. Вони не сказали слів: «Ти не склав», тож хлопчик не певен, чи він справді не склав. А що як вони порадяться й вирішать, що через вітер умови іспиту були несправедливі? Хлопчик чекає, щоб вони повернулися. Чекає, щоб йому однаково дали якимсь чином значок за вміння виживати в лісі. Але нічого не відбувається. Він стоїть над своєю купою гілочок, і нічого не відбувається.

Про цей невдалий іспит уже ніхто ніколи не згадує. Це перший іспит, якого він не склав у своєму житті.

Під час канікул у червні скаутський загін завжди розташовує десь табір. Хлопчик, крім тижня в лікарні, коли йому виповнилося чотири роки, ніколи не жив без матері. Але вирішив піти разом зі скаутами.

Треба взяти з собою цілий список речей. Одна з них — плащ-намет. Удома такої речі немає, і мати навіть не знає, що це таке. Натомість дає йому надувний червоний гумовий матрац. У таборі хлопчик бачить, що решта скаутів мають належні плащі-намети кольору хакі. Червоний матрац одразу вирізняє його. Не може він і змусити працювати свій живіт над сморідною ямою в землі.

На третій день перебування в таборі скаути йдуть купатися на річку Брід. Хоча під час життя в Кейптауні хлопчик, його брат і ще двоюрідний брат не раз сідали на потяг до Фіш-Хока й цілий пополудень видиралися на скелі, будували піщані замки й хлюпалися серед хвиль, він насправді не вміє плавати. А тепер як бойскаут він повинен переплисти річку, а потім повернутися на свій берег.

Хлопчик ненавидить річки за темну воду, за мул, що лізе крізь пальці, за іржаві бляшанки й розбиті пляшки, на які можна наступити; він полюбляє чистий і білий морський пісочок. Проте залізає у воду і сяк-так перебирається на той бік. Там хапається за корінь дерева, стає ногами на дно, стоїть по пояс у бурій, брудній воді й цокотить зубами.

Решта хлопців розвернулися й почали плисти назад. Він опинився сам. Нічого не лишається, як теж знову зануритись у