Читати книгу - "Дитинство. Молодість. Літня пора, Джон Максвелл Кутзее"

Посеред річки хлопчик знесилився. Він не може плисти й намагається намацати дно, але річка надто глибока. Голова опускається під воду. Він пробує піднятися нагору, плисти знову, та вже не має сили. Тіло знову пішло під воду.

Йому ввижається, як мати, випроставшись, сидить на стільці й читає листа про його смерть. Брат стоїть коло матері й читає через плече.

Далі він пам’ятає, як лежить на березі річки, а Майкл, керівник його групи, до якого він ніколи не наважувався заговорити, стоїть над ним, розчепіривши ноги. Хлопчик заплющує очі, сповнені блаженства. Його врятовано.

Згодом він цілі тижні думає про Майкла, як Майкл ризикував своїм життям, скочив назад у річку і врятував його. Він щоразу дивується: як добре, що Майкл помітив, — помітив його, помітив, що він потопає. В порівнянні з Майклом (що вчиться в сьомому класі й має всі, крім кількох найвищих, скаутські значки й от-от має стати королівським скаутом) він ніщо. Для Майкла було б цілком природно, якби він не помітив, що хлопчик пішов під воду, якби не помічав його відсутності аж до повернення до табору. Тоді Майкл мав би тільки написати листа його матері, холодного, офіційного листа, що починався би словами: «На превеликий жаль, ми змушені повідомити вам…»

Після тієї події хлопчик знає, що в ньому є щось особливе. Він мав загинути, але не загинув. Незважаючи на його нікчемність, йому дано друге життя. Він був мертвий, але живий.

Про те, що сталося в таборі, він матері й слова не сказав.

4

Велйкою таємницею його шкільного життя, таємницею, про яку він нікому не розповів удома, було те, що він став католиком і в усіх практичних аспектах життя тепер «є» католиком.

Цю тему важко порушувати вдома, бо його родина «є» ніким. Вони, звичайно, південноафриканці, але навіть південноафриканськість трохи бентежить, і тому про неї не говорять, бо не кожен, хто живе в Південній Африці, — південноафриканець, або справжній південноафриканець.

А от у релігії його рідні безперечно ніхто. Навіть у батьковій родині, набагато безпечнішій і звичайнішій, ніж материна, ніхто не ходить до церкви. Він сам був у церкві лише двічі в своєму житті: першого разу, коли його хрестили, а другого — коли святкували перемогу в Другій світовій війні.

Постанову «бути» католиком хлопчик ухвалив без будь-якої підготовки. Першого ранку в своїй новій школі, поки решта класу йшла на збори в актову залу, його і ще трьох нових учнів затримали. «Яка твоя релігія?» — запитала вчителька кожного з них. Хлопчик глянув праворуч і ліворуч. Яка відповідь правильна? Серед яких релігій можна обирати? Може, це так само, як росіяни й американці? Надійшла його черга. «Яка твоя релігія?» — запитала вчителька. Хлопчик спітнів, він не знає, що відповісти. «Ти християнин[2], католик чи єврей?» — нетерпляче вимагала вона. «Католик», — відповів хлопець.

Коли запитали всіх, йому і ще одному хлопцю, який сказав, що він єврей, сказали лишитися, а решта двоє, які відповіли, що вони християни, пішли на збори.

Вони чекали, щоб побачити, що з ними трапиться. Але не трапилося нічого. Коридори були безлюдні, будівля — мовчазна, не лишилося жодного вчителя.

Хлопці вийшли на подвір’я, де приєдналися до строкатого гурту інших учнів, що не пішли на збори. То був сезон гри в скляні кульки: серед незнайомої тиші на порожньому подвір’ї під крики голубів у повітрі й слабенький звук далекого співу вони кидали скляні кульки. Минав час, зрештою бамкнув дзвін, провістивши кінець зборів. Решта хлопців повернулися із зали, йдучи колонами, клас за класом. Дехто, здається, був у кепському настрої. «Жид!» — просичав один хлопець-африканер, коли проминав його. Коли вони приєдналися до своїх класів, ніхто не всміхнувся.

Цей епізод стривожив хлопчика. Він сподівався, що наступного разу його і решту нових хлопців знову затримають і знову попросять зробити вибір. Тоді він — таж він, безперечно, помилився — зможе виправитись і стати християнином. Але другого шансу не було.

Відокремлення овечок від цапів відбувалося двічі на тиждень. Євреїв і католиків кидали напризволяще, зате християни йшли на збори, співали гімни й слухали проповідь. Помщаючись за це і за те, що євреї заподіяли Христу, хлопці-африканери, дебелі, грубі та вузлуваті, інколи ловили котрогось єврея чи католика і били його по руках, завдавали коротких, підступних ударів, або били коліном у пах, або заламували руки за спину, аж поки бідолаха благав пощади. «Будь ласка!» — пхинькав хлопець. «Жид! — сичали вони у відповідь. — «Жид! Паскуда!»

Одного разу під час перерви на обід два хлопці-африканери схопили його й потягли на найдальший край поля для регбі. Один з них був дебелий і гладкий. Хлопчик благав їх: «Я не жид», — казав він. Запропонував їм покататися на своєму велосипеді, пообіцяв дати велосипед аж до вечора. Що більше він белькотів, то ширше всміхався гладун. Мабуть, саме це йому й подобалося: благання, приниження.

Із кишені сорочки гладун дістав те, що почало пояснювати, чому хлопчика затягли аж до цього тихого закутка: вертку зелену гусінь. Другий хлопець тримав хлопчику руки за спиною, а сам гладун тиснув йому суглоби на щелепах, аж поки розкрився рот, а потім запхав туди гусінь. Хлопчик виплюнув її, але вже роздерту, заюшену соками свого тіла. Гладун роздушив гусінь, розтер її малому по губах. «Жид!» — повторив він, витираючи руку об траву.

Того фатального ранку хлопчик обрав бути римо-католиком через Рим, через Горація і двох його товаришів із мечами в руках і в гребінчастих шоломах, які з нездоланною відвагою в очах захищали міст через Тибр від етруських орд. А тепер мало-помалу від дізнався від інших хлопців-католиків, що насправді означає римо-католик. Римо-католик не має нічого спільного з Римом. Римо-католики навіть не чули про Горація. Римо-католики в п’ятницю пополудні вчать катехізис, ходять на сповідь, приймають причастя. Оце й усе, що роблять римо-католики.

Старші хлопці-католики обступили хлопчика і причепилися до нього із запитаннями: чи вчить він катехізис, чи ходив на сповідь, чи приймав причастя. Катехізис? Сповідь? Причастя? Він навіть не знає, що означають ці слова. «Я ходив у Кейптауні», — ухильно відповідає він. «Куди?» — запитали вони. Він не знав назви жодної церкви в Кейптауні, але не знали й вони. «Приходь на катехізис у п’ятницю», — наказали вони йому. Коли він не прийшов, хлопці розповіли священикові, що в третьому класі є відступник. Священик написав записку, яку вони передали: він повинен ходити на катехізис. Хлопчик підозрював, що вони підробили цю записку, але наступної п’ятниці лишився вдома