Читати книгу - "Міст, Костянтин Гончаренко"

Водій замовк. Джованні кричав, стогнав і бився в агонії, сходячи з розуму від болю, і вже розуміючи, що втратити свідомість або ж справді з’їхати з глузду йому не вдасться, як і звикнути до цього. Не тут. Не так. Його чекала вічність страждань, і це переповнювало його відчаєм. 

Авто їхало по мосту. Берегу попереду все ще не було видно. Водій знову дістав вейп та натиснув кнопку.

- Все ж таки трубки з тютюном мені подобалися більше. – сказав він задумливо.    

***

Джованні прокинувся – якось разом, різким переходом, без звичайної сонної паузи між забуттям та реальністю, яка зазвичай буває після довгого сну. Важко дихаючи, подивився в дзеркало – велике красиве дзеркало перукарні, до якої він схоже, все ж дійшов. Розплився в дурнуватій посмішці, зрозумівши, що в нього нічого не болить.

Ну як, нічого. Щось трошки свербіло на біцепсі лівої руки, трохи нила голова… але після тої агонії болю, в яку він поринув на мосту через Стікс, все це було неважливо. Прямо зараз він був просто найщасливішою людиною в світі.

- Я не став вас турбувати, коли ви раптом закуняли, - сказав барбер, підводячись з крісла позаду. – У вас все добре?

- Я… так… я не кричав уві сні? – спитав Джованні, намагаючись зрозуміти, скільки років він просидів у цьому кріслі і чому не зламав його в корчах, коли мучився на мосту. – Буває таке зі мною, але нечасто. Скільки часу я так?

- Та десь пару хвилин усього. Нічого страшного. Продовжимо?

- Так, одну хвилинку. Треба трохи отямитися. – Джованні почув, як в кишені завібрував телефон, і витягнув його, щоб глянути, що там.

Напис в месенджері від незнайомого акаунта заставив його збліднути.

«Як тобі подорож, Боб? Сподобалось? Це була мінімальна доза, але якщо ти не будеш ретельно виконувати, все що ми скажемо, то ми можемо повернути туди тебе. В будь-яку хвилину. Надовго. Хочеш спробувати?»

«Що вам треба?» - написав він тремтячими руками, намагаючись заспокоїти серцебиття.

«Нічого такого, щоб ти не зміг зробити, хакере Боб. Отримаєш інструкції завтра. До зв’язку.»

Джованні Скорці сунув телефон до кишені, зробив знак барберу продовжувати роботу. І закрив очі, намагаючись не заплакати – цього разу від втрати свободи.

***

- Досі не розумію, як ви це робите, докторе.

- Технічні деталі вам мають бути не цікаві, чи не так? Головне результат.

- Тут не можу не погодитися. Гонорар прийде як завжди, за тиждень.

- Мене цілком влаштовує.

Огрядний червонопикий пан важко піднявся та, потиснувши руку господарю кабінету, покрокував до виходу. Він думав про те, що двадцять перше сторіччя дуже цікавий час. Час, коли новітні технології та містичні практики можна поєднати у щось таке, що не тільки не буде ні тим ні іншим, але й приноситиме чудовий дохід. Якщо вчасно помітити потенціал і мати вихід на потрібних людей, звичайно…

В минулому просто асистент одного з адептів псевдонаукових течій, що витрачав спадщину багатих батьків на якісь безумні експерименти, товстун спромігся приховати деякі результати досліджень від свого боса, перед тим, як звільнитися. Ті, які дійсно спрацювали. Він не вірив у містику і насправді не цікавився механізмом, який дозволяв йому віддалено присипати незнайомих людей і наводити на них жах. Деталі того, що бачили його «піддослідні» у своїх екзистенціальних кошмарах, також товстуна не цікавили. В нього був робочий метод, який, з першого чи з другого сеансу, перетворював людей на слухняних песиків. І за це непогано платили. Тільки це мало значення.   

Він спустився в паркінг, сів у машину і рушив додому, як завжди трохи збуджений після успішної операції, розмірковуючи, як саме витратить свій гонорар. І можливо саме це збудження призвело до того, що на перехресті він не зміг вчасно зреагувати і зійти з траєкторії великої вантажівки, що раптом вивернула на зустрічну смугу і зім’яла його авто, як пачку цигарок.

***

- Я так розумію, ти некурець. Це сумно, але нічого не вдієш. Дивно, чому лікарі забороняють товстим людям курити, але не забороняють психам керувати вантажівками, чи не так?  Що ж, доведеться нам їхати без димку. Подорож буде довгою, тож пропоную вийти розім’яти ноги, поки є така можливість… Чи ти готовий їхати прямо зараз?   

Кінець