Читати книгу - "Озброєні, Террі Пратчетт"

— А ви, сер… Лорде Монсмітьє! Перший герцог вашого роду привів шістсот чоловіків до славної й епічної п-п-поразки у Квірмській битві! Хіба ви все забули? А ви, лорде Вентурію, і ви, сер Джордж… сидите у місті у ваших старих будинках зі своїми старими іменами і старими грошима, поки гільдії… Гільдії! Обірванці, торговці і купці! І саме вони керують містом!

У два кроки він опинився біля книжкової полиці, схопив величезну книжку в шкіряній палітурці і кинув її на стіл, перекинувши бокал лорда Іржавського.

— «Скобова книга перів», — закричав Едвард. — У цій книзі кожному з нас присвячена своя сторінка! Це все наше. А Ветінарі вас зачарував! Запевняю, він є плоть і кров, простий смертний! І бояться прибрати його тільки тому, що їхнє власне життя стане трошечки гіршим! О боги!

Його слухачі мали похмурий вигляд. Звичайно, все було правдою… якщо дивитися з цього боку. Однак було не дуже приємно слухати це з уст пихатого юнака з божевільним поглядом.

— Так, так, старі добрі часи. Вежі зі шпилями, бойові знамена, лицарство… — скромно погодився віконт Скатер. — Дами в гостроверхих капелюхах. Войовничі хлопці в обладунках січуть один одного, і таке інше. Але ж ми повинні рухатися з часом…

— То були золоті часи, — відказав Едвард.

«О Боги, — подумав лорд Іржавський. — Він і справді в це вірить».

— Любий хлопче! Розумієте, — почала леді Селашіль, — кілька збігів і прикраса ще нічого не доводять.

— Няня розповідала мені, що справжній король повинен витягнути меча з каменя, — сказав віконт Скатер.

— Еге ж, і лупу лікує одним дотиком, — усміхнувся лорд Іржавський. — Це ж просто легенда. Навіть не бувальщина. У будь-якому випадку, мене завжди дещо бентежила ця історія. Хтось уже постарався, уже запхав меч у камінь, тож основну роботу вже виконано. Хіба так важко його витягти?

У кімнаті зазвучало щось схоже на сміх. Принаймні він закарбувався у спогадах Едварда. Все закінчилося сміхом. Не зовсім з нього, але він був із тих людей, які завжди сприймають сміх на свій рахунок.

Через десять хвилин Едвард де Гибль залишився на самоті.

Хіба це не чудово? Рухатися з часом! Він очікував чогось більшого. Набагато більшого. Він мав необережність сподіватися, що вони надихнуться його ентузіазмом, бачив себе їхнім лідером. Він уже уявляв себе на чолі армії…

Шанобливо човгаючи ногами, до кімнати увійшов Моргайло.

— Пане Едварде, вони всі пішли, — сказав він.

— Дякую, Моргайле. Можеш прибрати зі столу.

— Слухаюсь, пане Едварде.

— Моргайле, куди поділася честь?

— Перепрошую, сер. Я не брав.

— Вони навіть не захотіли слухати.

— Ні, сер.

— Вони навіть не захотіли с-с-слухати.

Едвард сидів біля згасаючого вогню, а на його колінах лежала старезна копія Стегнокусової «Книги нащадків Анк-Морпорка». Мертві королі та королеви дивилися на нього з докором.

Так все могло і закінчитися. Насправді саме так все і закінчилося у мільйонах інших всесвітів. Едвард де Гибль поволі старів, його одержимість перетворилася на своєрідне божевілля з такими обов’язковими компонентами, як рукавички з відрізаними пальцями і домашні капці, він став експертом з питань королівської влади, хоча ніхто ніколи про це вже й не дізнається, тому що він майже не залишав свої кімнати. Капрал Морква став сержантом Морквою і, коли настав час, у віці сімдесяти років помер при виконанні обов’язків під час якогось малоймовірного інциденту за участю мурашника.

У мільйонах всесвітів молодші констеблі Дуболом і Щебінь не провалилися в той тунель. У мільйонах всесвітів Ваймз так і не знайшов ті трубки. (В одному надзвичайно дивному, але теоретично можливому всесвіті божевільний смерч перефарбував будівлю Нічної сторожі у пастельні тони, паралельно відремонтувавши засувку дверей і виконавши деякі інші не менш доцільні роботи.)

У мільйонах всесвітів це була дуже коротка книга.

Едвард куняв з книгою на колінах, аж раптом йому наснився дивний сон. Йому наснилася славна боротьба. «Славний» — іще одне важливе слово в його лексиконі, як і «честь».

Якщо зрадники і безчесні люди не хочуть бачити правди, то він, Едвард де Гибль, повинен стати вказівним перстом Долі.

Варто зазначити, що Доля не завжди слідкує за тим, куди тицяє свої персти.

У післяобідній час, страждаючи від усіх мислимих і немислимих протягів, Сем Ваймз, міський вартовий Анк-Морпорка (Нічна сторожа), сидів у передпокоях Патриція і чекав аудієнції. Ваймз був одягнений у свій найкращий плащ, мав до блиску начищений нагрудник, а на колінах тримав шолом.

Його погляд застиг на стіні.

«Я повинен бути щасливим», — торочив він собі. І він був. У певному сенсі. Безумовно. Щасливий, як ніколи.

Через кілька днів він збирався одружитися.

Збирався перестати бути вартовим.

Збирався стати поважним джентльменом.

Він зняв свій мідний значок і розгублено потер його краєчком плаща. Потім підняв його, і світло блиснуло на патиновій поверхні. МВАМ № 177. Іноді він замислювався, скільки ж вартових носили цей значок до нього.

І зараз ставало зрозуміло, що хтось носитиме цей значок і після нього.

Це Анк-Морпорк, «місто тищі несподіванок» (згідно з путівником, що видається Гільдією торговців). Чи можна сказати влучніше? Місто, будівництво якого ніколи не закінчиться, місто, де мешкають мільйони людей, найбільше місто Дискосвіту, розташоване по обидва береги річки Анк, такої брудної, що здавалося, наче її поверхня — це насправді її дно.

Гості міста запитували: як може існувати таке велике місто? На чому воно тримається? Воду з Анку можна лише жувати, а не пити, то звідки береться питна вода? Що є основою господарства цього дивного міста? Як взагалі тут може щось працювати, всупереч усім законам здорового глузду?

Насправді, гості цього міста не часто про таке запитували. Частіше вони запитували: «Де знайти, знаєте… гм-м-м… ну як їх… дівчат таких?»

Але якби вони почали хоч трохи використовувати свій мозок для мислення, то це саме те, про що б вони запитали.

Патрицій Анк-Морпорка сидів у своєму простенькому кріслі з яскравою посмішкою дуже зайнятої людини, яка наприкінці важкого робочого дня раптом знайшла у своєму записнику нагадування: «19:00–19:05 — бути веселим, розслабленим та радіти людям».

— Звичайно, капітане, я дуже засмутився, коли отримав вашого листа.

— Так, сер, — сказав Ваймз, незворушний, наче склад із деревиною.

— Прошу, капітане, сідайте.

— Так, сер, — Ваймз продовжував стояти. Це було питанням гордості.

— Але, звичайно, я все розумію. Я вважаю, що статки леді Ремкін дуже великі. Упевнений, що леді Ремкін оцінить вашу сильну праву руку.

— Сер? — у присутності правителя міста капітан Ваймз завжди зосереджував свій погляд на точці на один фут вище і шість дюймів лівіше від його голови.

— Звичайно, ви