Читати книгу - "Сюрприз вiд Валентина , Тетяна Олiйник"

— Чекайте там, нікуди не їдьте і нічого без мене не підписуйте! Чуєте? Буду за п'ятнадцять хвилин!

— Так, я вас зрозуміла. Чекаю.

— На кого ми чекаємо, пані? Ніколи нам тут із вами возитися! Підписуйте протокол і дайте людям працювати далі! — обурився патрульний.

— Гроші. Я попросила знайомого привезти, — обдурила вона, щоб виграти час.

— А... ну, це інша справа.

Поліціянти не відпускали її зі своєї машини, нервово барабанячи пальцями й поглядаючи на час, що спливав.

Нарешті у скло машини постукав Михайло. Патрульний відчинив вікно. 

— Вибачте. Таїсія Романенко тут? Я приїхав на прохання, он її машина припаркована.

— Одну хвилину. Вона зараз до вас вийде.

Тая одразу кинулася до знайомого:

— Михайле, вибачте мені тисячу разів, що висмикнула вас із дому в такий пізній час...

— Зачекайте, чому вас зупинили? — взяв він її за лікоть і тут же відчув запах спиртного. — Ви що ж, пили за кермом?

— Не за кермом, але... — винувато зітхнула вона. — Були поважні обставини.

— Усе ясно, — зітхнув Михайло. — Зачекайте мене у своїй машині, я скоро повернуся. 

З цими словами він сів у патрульний автомобіль. Тая повернулася до свого маленького «Рено», увімкнула грубку і стала терпляче чекати результату. 

Хмільні пари потихеньку відпускали, і вона почала розуміти, що накоїла. Заплутавшись в особистому житті, вона зовсім втратила здатність мислити, тому, забувши про обережність, потрапила в таке становище. Тепер уся надія була на Михайла.

Він з'явився за п'ять хвилин, несучи в руках складений патрульними протокол, і відчинив водійські двері:

— Усе гаразд, Тая, сідайте на пасажирське місце. 

Опинившись за кермом, він запитав:

— Куди вас доставити?

— Ну що ви, я й сама доберуся! Скажіть тільки, скільки я винна вам за розв'язання питання?

Михайло з докором глянув їй в обличчя:

— Ображаєте, Тая. Мені від вас нічого не потрібно.

— Та я не вас мала на увазі, а їх, — махнула головою в бік поліційної машини, що їхала.

— А їм і поготів нічого не обломиться. Нехай радіють, що за вимагання з роботи не звільнили.

— Ой, а як це у вас так вийшло?

— Ну, я як-не-як багато років в органах пропрацював. Залишилися ще якісь зв'язки, — ухильно відповів він. — Скажіть краще, як ви примудрилися виїхати на дорогу напідпитку? Вже від кого, а від вас я цього не очікував.

— Я й сама від себе не очікувала, — сором'язливо промовила Тая. — Усе так несподівано сталося... Перед цим я випадково дізналася, що в мого чоловіка є коханка.

Вимовивши вголос цю страшну правду, вона вперше усвідомила, що її минулому спокійному життю, де все було розписано наперед, прийшов кінець. Відчувши себе ще більш розгубленою, нещасна жінка схлипнула, не стримавши емоцій.

— О... ну, це, звісно, неприємний момент. Однак він не знімає з вас відповідальності. Таю, ви хоч розумієте, що створили небезпечну ситуацію? Це щастя, що ніхто не потрапив вам під колеса.

Вона опустила очі, не знаючи, куди подітися від сорому.

— Вибачте мені!

— Не я вас пробачати маю, а ви себе. Усе могло закінчитися набагато гірше. Багатозначно помовчавши, він запитав:

— Куди вас відвезти? 

— А як же ваша машина?

— Я повернуся за нею на таксі. Вам не можна знову за кермо.

Назвавши адресу квартири, Тая відкинулася на сидіння й нарешті розслабилася. 

Напруга цього вечора виявилася для неї непомірною. Але ж попереду була ще вся ніч, якої їй вже точно заснути не вдасться. Якщо Михайлу й вдалося розв’язати питання з патрульною службою, то з Максом розібратися не вийде. Тут їй самій доведеться приймати рішення.

Зупинившись біля будинку, де всі місця на стоянці були зайняті, Михайло поцікавився:

— Де залишити машину?

Тая повела плечима:

— Я й сама не знаю. Зазвичай удень тут не так зайнято...

— Із чого я роблю висновок, що ви тут не живете.

— Ви маєте рацію. 

— І до кого ж ви прямуєте, якщо не секрет? 

— До себе самої. Це моя квартира, але мені ще жодного разу не доводилося ночувати в цьому місці.

— У такому разі, дозвольте провести вас до самих дверей. Уже дуже пізно, хіба мало, що може трапитися...

— Дякую вам, не варто. Ви й так багато зробили для мене.

— І все ж я наполягаю. Якщо вже взявся виручати вас із біди, то потрібно робити це сумлінно.

Нарешті Михайло припаркував машину, допоміг Таї вийти із салону й запропонував руку:

— Тримайтеся за мене, Таєчко, щоб не оступитися на підборах.

Піднімаючись у ліфті, вона з вдячністю поглянула на рятівника:

— Навіть не знаю, як дякувати вам.

— Не варто, простого людського «дякую» буде цілком достатньо, — скромно відповів він.

Вийшовши на сходовий майданчик, Тая зупинилася біля своїх дверей.

— Ну, ось я і вдома. Дякую вам ще раз і вибачте, що потривожила у святковий вечір.

— Дрібниці. Для мене цей день нічого не означає. Ви завжди можете телефонувати мені, якщо знадобиться допомога.

— Михайле? — в останній момент покликала вона. 

Він із надією обернувся...

— Можу я розраховувати на ваше мовчання про все, що сталося?

— Саме собою зрозуміло, — кивнув він і зайшов у ліфт.