Читати книгу - "Заклиначка стихій, Поліна Ташань"

1

Частина перша
КОЗИР МАНДРІВНОГО ЦИРКУ

Сімнадцять років потому. Під тентовим куполом цирку «Люмінесценція» згасло світло. Раптом запанувала тиша. У центрі круглої арени, оточеної лавками, стояла юна артистка. Її обличчя надійно ховала химерна барвиста маска, що за формою чимось нагадувала сонце або гриву лева. Уся мокра від попереднього шоу, вона вичікувала найкращу мить для фіналу. У глядачів перехопило подих. І ось ще одна хвилина, видих, — і темряву намету пронизало яскраве світло вогню. Неначе лозою, воно потягнулося вгору з її рук, доторкнулося до стелі і вибухнуло десятками різнокольорових квітів. Кружляючи, мов сніжинки, вони полетіли прямо на обличчя шокованих глядачів.

Зал миттєво сповнився гучними оваціями. Діти, радісно підстрибуючи, намагалися зловити квіти. Їхні батьки підвелися з місць і заплескали в долоні. Артистка лише мовчки вклонилася, ховаючи за маскою байдужу усмішку. Для неї це просто чергове шоу за заздалегідь вивченою програмою з типовими глядачами, які видавали однакові реакції. Можливо, колись виступи в цирку приносили їй задоволення, але тих часів вона вже давно не пам’ятала.

За мить на арену вийшли усі артисти. Вони стали півколом для фінального поклону. Дівчину затиснули між собою повненький чоловік у фіолетовому костюмі, з циліндром на голові, та низенька жіночка в схожому вбранні, але червоного кольору. Альфред і Ґрета були напрочуд енергійними, порівнюючи з іншими. Усміхалися так, що можна було навіть повірити в їхню щирість. Один поклон, другий. В артистки почало паморочитися в голові. Крізь маску так важко дихати. Піт з чола стікав їй на брови. «Ще трохи», — нагадувала вона собі. За мить люди, сповнені враженнями, потроху почали розходитися. Альфред двічі плеснув в долоні — і цей знак дозволив їй нарешті піти. Ще один робочий день у черговому турі добігав кінця.

Розминувшись з прибиральниками на виході з куполу, артистка, втомлена, одразу ж попрямувала до своєї улюбленої бочки з водою. А надворі сьогодні було сонячно. Так, що аж погляд було боляче підняти. У такі теплі дні люди її віку зазвичай відпочивали на природі, а вона працювала. Як завжди.

Нахилившись над бочкою, дівчина спритним рухом зняла свою дивну маску й почала вмиватися. Хоч вода й встигла добряче нагрітися, та все одно її дотики до шкіри дарували відчуття полегшення. Неохайний пучок, який вона нашвидкуруч зібрала перед виступом, швидко розпався, і кінчики її русявого волосся теж полетіли у воду. Як би хтось зараз її побачив, то подумав би, що її тут тримають силоміць. Частково це було правдою.

— Алісо, мені ж ще слона поїти! — лаявся колега в гримі, розмахуючи батогом. Так загрозливо — хоч бери й тікай. Тільки тварина, що йшла за ним, на мить зупинилася.

— Уже йду, — відповіла вона, піднявши руки, й, схопивши маску, позадкувала в сторону вагонів.

Фарба на гладенькому дереві головної частини її образу зовсім розмазалася. Різнобарвні візерунки по краях переплуталися й почали налазити на біле тло, так що скоро доведеться знову брати пензлик в руки. Через ці складні номери з магією води перемальовувати маску треба набагато частіше. А інакше ніяк, бо це був не просто атрибут до костюму, а важлива річ, щоб приховати від глядачів свою особистість.

Поки вона йшла двором, вітер обдував прохолодою мокрий одяг. Аліса могла б себе нагріти, та в неї не лишилося сил, тому вона просто пришвидшила ходу. Це не сильно допомагало. Територія біля куполу була заставлена різними столиками під накриттям, стелажами, коробками з невідомо яким наповненням. Цирковому приладдю тут надавали більшого значення, ніж живим людям. Увесь безлад доводилося обминати, кружляючи стежками та намагаючись при цьому не зачепити інших працівників.

Зрештою, дорога Аліси перетнулася з конюхом Стенлі. Сморід від нього можна було вчути за кілометр, але це не заважало їм дружити. Як би там не було, інших однолітків у цирку вона не мала. Ось з-за повороту визирнув і сам хлопець. Побачивши Алісу, він зняв кепку-восьмиклинку й, приклавши її до грудей, вклонився з усмішкою на обличчі.

— Як завжди гарний виступ! Проте, як на мене, квіти в кінці були зайвими, там зараз прибиральники їм ради не дадуть.

Аліса стенула плечима. Вона взагалі вважала свою присутність у цирку зайвою.

— Минула програма з водяним скатом, мені більше подобалася, та і тоді мене не змушували робити на сцені цей довбаний дощ. Я намокла і змерзла, а глядачів це не вразило.

Дійшовши до вагону, вона присіла на сходинку, а Стенлі підперся ліктем об стовпчик паркану неподалік.

— Так, хоча на захист Альфреда можу підтвердити, що вогонь у кінці здається більш ефектнішим, ніж вода, але потрібно якось допрацювати, щоб без цих квіточок. Не знаю. Може, фенікса робити чи щось таке?

Фенікса. З вогню. Після дощу. А потім і вітер.

— Ого, оце ти правда розігнався! — усміхнувшись, вигукнула Аліса. — Ти ж знаєш, що я ще не так добре контролюю магію, та і це занадто небезпечно. Хоча ідея хороша: викликати нічні жахи у десятків дітей.

— Ех, шкода. — Він задумався. Він рідко це робив, насправді. — Але квіти все ж не те. Краще віддати їх на поталу коням, аніж отак переводити.

На якийсь час у розмові застигла тиша.

— Ти підеш на репетицію? — запитав Стенлі. — Альфред хотів, щоб ти прийшла.

Вона про неї не пам’ятала, не те що мала бажання йти. І байдуже, що на це наполягав її майже прийомний батько. Просто не лежало її серце до вистав, та й усе. Ба більше, вона майже ніколи не цікавилася номерами інших людей, не працювала над декораціями та не роздумувала над своїми виступами. Так у природі склалося, що, коли роками робиш одне й теж, воно дуже швидко набридає. Натомість чарівниця надавала перевагу навчанню та вдосконаленню своєї магії, бо саме це може допомогти їй вибратися з пастки куполу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍