Читати книгу - "Між світами, Ілля Попенко"

– Вауу! Реально більше не болить, ги-ги-ги!

– Ось, бачиш, це мене мама навчила, – радісно продовжив Данилко, тоді як у Наста спала посмішка з обличчя.

– Батько казав моя мама теж трохи володіла магією, – карі оченята заблищали.

– Мій батько каже, що магії не існує, а цей прийом називає психологія.

– Твій батько неправий!

– Ні, це твій неправий!

Погода на вулиці майже не змінилася порівняно з ранковою. Дещо тепліші стали промінці сонця, але все одно це вже була не та осінь, коли можна гуляти вулицями без верхнього одягу, шапок і рукавиць.

– Якщо я побачу, що хтось стягнув шапку чи зняв куртку, вся група одразу йде назад. Усі зрозуміли? – спитала Олена Василівна у групи Наста, вишикувавши їх у лінію перед майданчиком.

– Зро-зу-міло, О‑лено Ва-си-лівно, – майже хором відповіли діти виховательці, смішно тягнучи голосні, на що та усміхнулася.

– Ну, тоді грайтеся, – розвівши руки, дозволила вона, у відповідь на що діти, як дикі кабанчики, розбіглися на всі боки.

Наст із Данилком за десять хвилин встигли назбирати таку кількість каштанів, що іграшки Маринки можна буде взяти в оренду на наступні десять років, після чого погралися в квача, а потім усією групою грали у хованки. Наст подумав, що гарним місцем для схованки буде територія, де гуляють молодші дітлахи. Їх було багато – багато від них було й галасу, тому «дорослі» постійно оминали ділянку малечі.

Наст підійшов до пісочниці, сів з краю та нахилив голову, немов роздивляється щось у піску. Пасочки, відерце, зірочки, інші формочки для фігурок, каштан. «О», – подумав Наст і поклав дитсадкову валюту до вже повних кишень. Роздивляючись далі вміст пісочниці, Наст розумів, що головне для нього сидіти, не повертаючись обличчям до дітей, адже так вони його точно помітять, а зі спини навряд чи здогадаються, що то він: така сама курточка була ще мінімум у сімох дітей із садка, а такого ж кольору – взагалі у половини. Уважно оглянувши пісочницю, Наст помітив у лівому куті щось жовте, що стирчало з піску. Хлопець потягнувся до цього «щось» і тільки-но діставши його, він одразу зрозумів, що улюблена лопатка Маринки опинилася в його руці.

– І не соромно? Без дозволу брати чуже?! – почала Маринка своїм неприємним писклявим голосом за спиною Наста.

– Ти запізнилась, у мене каштанів повні кишені. Відійди, через тебе мене помітять, – не повертаючись, відповів їй хлопець.

– Нікуди я не запізнювалася! Я тут була вже давно, але зі мною ніхто не балакає. Я вважаю, що всі ви змовилися проти мене!

– Ні, ніхто не змовлявся. Відійди, будь ласка, – роздратовано крізь зуби процідив хлопчик.

– ТОДІ ЧОМУ ЗІ МНОЮ НІХТО НЕ СПІЛКУЄТЬСЯ! – почала волати Марина так, що Насту на секунду здалося, що навіть лопатка завібрувала в його долоні, і він відпустив її, водночас повертаючись обличчям до скаженої дівчинки, яка його викрила.

У перші п’ять секунд Наст просто не міг зрозуміти, що тільки-но трапилося, а наступні тринадцять років він так і не зможе це пояснити навіть сам для себе. Маринка мала бути тут, поруч, прямо за спиною хлопчика. Галас, який вона підняла, мав би привернути увагу до цієї пісочниці не лише всього садка, а й усього мікрорайону. Натомість, всі діти продовжували займатися своїми справами: хтось грав у схованки, хтось з хлопців бився за каштан, а Маринки і сліду не було.

– Марино?! – гукнув Наст у простір. Відповіді не було. Дівчинки теж.

– А, ось де він! – радісно підстрибуючи, підбіг до Наста Данилко. – Знайшовся! Чого такий переляканий? – з посмішкою спитав він і пішов далі шукати дітей.

Залишок дня у садку Наст провів, міркуючи, як могло так статися, що Маринка прийшла до садка, побалакала з ним і зникла. Сидячи біля вхідних дверей і чекаючи на батька пізно ввечері, повністю одягнений, наодинці, Наст прокручував у голові якісь сцени з фільмів. Налаштувавши «хвилю» на людину-­павука, він просто дивився в одну точку хвилин приблизно п’ятнадцять, інколи кліпаючи очима й, уявляючи, що він летить на павутинні та рятує дівчинку, яка йому дуже подобалася минулоріч. Однак вона була на рік старшою за нього. Наразі ця дівчинка вже вчилася у школі.

Раптом двері відчинилися – це вивело Наста з трансу, і він закрив напіввідкритого рота, з якого вже потекла слина. У коридор зайшов не батько Наста, а якийсь інший чоловік. Він був дуже високий, одягнений у чорне. Його обличчя, здавалося, повністю вкрите косматою чорною бородою, а під очима – великі сині мішки, наче він не спав декілька діб. У його руках була плетена корзинка, до самих країв наповнена солодощами: усіма, що полюбляв, а

деякими, що навіть і не куштував Яковенко. «Вау!» – подумав про себе хлопчик. Олена Василівна підійшла до чоловіка, і майже одразу Наст почув характерний звук, наче схлипування. Яковенко зацікавлено подивився на бородатого чоловіка з корзинкою цукерок. «Може, це її чоловік?» – подумав він про себе. Бородань мовчки заплющив очі й декілька разів кивнув Олені Василівні, яка стояла біля нього. Коли він розплющив очі, Наст побачив, що поодинокі сльози котяться по щоках та затікають на бороду. «Чого він ниє, – подумав хлопчик, – чоловіки ніколи не плачуть, тільки дітям можна…інколи». Бородань не сказав ані слова, він просто поставив корзинку на стілець праворуч від входу й пішов геть. Олена Василівна сіла на стілець поруч, закрила голову руками й почала тихо плакати так, щоб хлопчик не почув. Кілька хвилин потому двері садка знову скрипнули, і за ними з’явилося знайоме сіре пальто Віктора.

– Тату! – радісно підбіг Наст до свого батька.

– Привіт-­привіт, – сухо посміхнувся чоловік хлопчику. Він теж був радий бачити свого синочка.

Доки Наст обіймав батька, Віктор окинув поглядом коридор і побачив Олену Василівну з червоними від розпачу очима.

– Синку, почекай, дай хвилинку поговорити з Оленою Василівною.

– Добре, – відповів хлопчик, з-під шапки дивлячись маленькими оченятами, як тато спілкується з вихователькою.