Читати книгу - "Коли музика замовкає, Axolotl"

Вона сіла на підлогу, протягнула руку і відкрила обкладинку.

Перше фото – вона і Габріель після її виступу. Він усміхається, тримаючи її за плечі, вона – втомлена, але щаслива. Вона пам’ятає той день. Як він сказав їй: "Ти просто вогонь на сцені, і я пишатимусь тобою завжди".

Наступне фото – вони на студії, він у навушниках, вона сміється над його незграбними рухами, коли він намагався повторити її танцювальний крок.

Ще одне – їхні руки, переплетені, на фоні заходу сонця.

Їй стало важко дихати.

З різким порухом вона закрила альбом і поставила його назад у коробку. Потім засунула її глибше в шафу.

— Досить, — прошепотіла вона.

Вона більше не дозволить собі застрягти в минулому.

***

Габріель сидів у напівтемряві студії, пальці мимоволі торкалися клавіш фортепіано. Він не думав про музику, просто виплескував емоції через рухи.

Але коли він грав, знайомі ноти почали складатися у мелодію.

Він знав цю пісню.

Він написав її для неї.

Його пальці самі згадали кожен звук, кожен перехід, кожен відтінок почуттів, які він тоді вкладав у неї.

Звуки наповнювали кімнату, ніби духи минулого вирішили нагадати про себе.

Він закрив очі. Перед ним виринув образ Алісії – як вона танцювала під цю мелодію, як тоді, багато років тому. Як вона зупинилася після останнього руху, ще важко дихаючи, і подивилася на нього.

"Це для мене?"

Він тоді не відповів, лише усміхнувся.

А тепер він грає цю мелодію знову.

Габріель різко зупинився.

— Чорт забирай, — прошепотів він, обережно забравши руки з клавіш.

Минуле не зникло. І він не знав, що з цим робити.

Наступного ранку репетиційна зала була заповнена шумом. Музиканти налаштовували інструменти, танцівники розминалися, а технічна команда перевіряла світло та звук.

Алісія увійшла першою, впевнено крокуючи до центральної частини залу. Вона була повністю сконцентрована на роботі… принаймні, так здавалося збоку.

За кілька секунд двері знову відчинилися, і в приміщенні з’явився Габріель.

Тиша.

На якусь мить здалося, що навіть повітря між ними стиснулося від напруги.

Він мовчки кивнув їй, вона стримано кивнула у відповідь.

— Ой-йой, — протягнув Даміан, голосно розминаючи плечі. — Якщо ви не перестанете так дивитися один на одного, у нас буде ще одна драма в команді.

— Та яка там драма? — Лукас, сидячи збоку на колонах для звуку, задумливо поглянув на Алісію і Габріеля, а потім театрально ляснув пальцями. — Ставлю, що через місяць вони знову разом.

— Місяць? — Камілла фиркнула, хитаючи головою. — Я даю їм тиждень.

— О, значить, ми робимо ставки? — Даміан оживився. — Тоді я ставлю на два тижні, бо вони занадто вперті.

— Я не розумію, про що ви взагалі говорите, — холодно промовила Алісія, розгортаючи планшет із нотатками.

— Абсолютно не розумію, — підхопив Габріель, не надто переконливо.

Лукас подав знак Даміану, і той вдав, що записує щось у телефон.

— Окей, записано. Камілла дає тиждень, Лукас — місяць, я — два тижні…

— А я ставлю, що вони ніколи не зійдуться, — додала одна з танцівниць, Валерія, яка досі просто спостерігала за ними.

— О, у нас є песиміст! — вигукнув Даміан.

— Реаліст, — виправила вона.

Алісія закотила очі, закрила планшет і схрестила руки на грудях.

— Ви всі закінчили? Можемо працювати?

— О, ми тільки починаємо, — хитро усміхнувся Лукас. — Але гаразд, хореографе, твоя черга.

Алісія проігнорувала його і, глибоко вдихнувши, почала пояснювати рухи танцюристам.

Габріель все ще відчував її присутність. Її голос, її манеру рухатися, навіть те, як вона трималася на відстані від нього.

Він знав, що їм доведеться багато розмовляти. Але точно не перед усіма цими спостерігачами, які вже встигли зробити на них ставки.