Читати книгу - "Коли музика замовкає, Axolotl"

Вони створюють щось разом, без слів, без домовленостей. Просто так.

— Як називається ця пісня? — запитує вона, коли музика стихає.

Він опускає погляд на клавіші.

— Ще не придумав.

Вона скептично піднімає брову.

— Або просто не хочеш казати.

Габріель тихо сміється.

— Можливо.

Вона закочує очі, але їй подобається цей момент. Як і всі інші з ним.

***

Алісія різко відкрила очі, повертаючись у реальність.

Її пальці несвідомо стиснули край футболки, наче намагаючись утримати себе в цьому моменті.

— Я не маю права більше про це думати, — прошепотіла вона, кусаючи губу.

Пам’ять — підступна річ.

Вона змусила себе зробити крок уперед.

Їй треба працювати. Не згадувати.

Алісія квапливо виходила з будівлі, глибоко вдихаючи нічне повітря. Їй здавалося, що приміщення тиснуло на неї, змушувало задихатися. Вона не хотіла більше розмов, не хотіла спогадів.

Головне — триматися. Головне — зробити вигляд, що все нормально.

— Алі.

Вона завмерла на мить. Звук його голосу змусив її серце зробити хворобливий стрибок.

Вона закрила очі, зібрала себе докупи й розвернулася.

Габріель стояв біля дверей, руки в кишенях, обличчя серйозне, погляд — той самий, який вона знала до найменших деталей.

— Якщо тобі так легко, — почав він, трохи нахиляючись уперед, — то скажи це мені в очі.

Вона міцно стиснула пальці.

— Що саме?

— Що це для тебе нічого не значить. Що ми просто працюємо разом. Що все давно позаду.

Її дихання збилося, але вона змусила себе дивитися йому прямо у вічі.

— Це лише робота, — повторила вона.

Але її голос зрадив її.

Габріель це помітив.

— Ти не можеш навіть сказати це нормально, — він похитав головою, відчутно розлючений.

Вона змусила себе триматися прямо.

— Я не маю що тобі доводити.

— Правда? — він зробив ще крок до неї, тепер між ними було не більше пари кроків. — Тоді чому виглядаєш так, ніби ледве тримаєшся?

— Ти все перебільшуєш.

— Серйозно? Тоді скажи це ще раз. Дивлячись мені в очі.

Вона хотіла це зробити. Хотіла сказати, що він помиляється. Що їй байдуже.

Але не змогла.

Її дихання було прискореним, а в очах — блиск, який міг би видати все.

Тому вона просто розвернулася і пішла.

Габріель провів її поглядом, стискаючи кулаки.

— Чорт…

— Агов, якщо тобі байдуже, — почулося збоку, — то чому ти виглядаєш так, ніби хочеш розбити щось важке?

Габріель повернувся й побачив Каміллу, яка схрестивши руки, спостерігала за ним.

Він нічого не відповів.

Вона лише усміхнулася.

Габріель відчинив важкі двері студії Лукаса і кинув рюкзак на диван. В кімнаті лунав легкий джаз, а сам Лукас сидів у кріслі, поклавши ноги на стіл і розглядаючи щось у телефоні.

— Ну привіт, серйозна морда, — без зайвих привітань промовив він, не відриваючи погляду від екрану. — Як справи з Алі?

Габріель миттєво насупився.

— Чому всі одразу про неї?

— Ну, давай подумаємо, — Лукас нарешті підняв очі. — Ви працюєте разом, між вами купа напруги, ти виглядаєш так, ніби вчора проковтнув лимон, а вона так, ніби намагалася зробити вигляд, що їй байдуже, але провалилася.

Габріель важко зітхнув і пройшов до столу, відкриваючи ноутбук.

— Це просто робота.

Лукас підняв брови.

— Ага, звичайно.

Габріель кинув на нього втомлений погляд.

— Що?

— Нічого, нічого, — Лукас підняв руки вгору. — Просто дуже цікаво, чому "просто робота" так діє на тебе.

Габріель нічого не відповів. Тому Лукас хитро всміхнувся і продовжив:

— До речі, а ти вже бачив, як вона танцює?

Габріель стиснув щелепи.

— Так.

— Ну і?

Він натиснув кілька клавіш на ноутбуці, уникаючи погляду Лукаса.

— Вона... сильна.

— "Сильна", — Лукас повторив слово з таким виразом, що Габріель одразу зрозумів — той насміхається.

— Досить.

— Добре-добре, не нападай, — Лукас підняв руки. — Просто, знаєш, ви обидва — повні ідіоти.

Габріель не став відповідати.

 

В іншій частині міста Камілла сиділа навпроти Алісії, склавши руки на грудях.

— Отже. Ти працюєш з Габріелем.

Алісія відвернулася до вікна, зробивши вигляд, що не почула.

— Не ігноруй мене, жінко, я все одно буду питати.

— Камілло…

— Ні, серйозно, як воно — після п’яти років зустріти людину, яка тобі небайдужа?

— Я вже казала, — Алісія випросталася, ховаючи свої емоції за діловитістю. — Це просто робота.

Камілла пирхнула.

— Ага, звичайно.

Алісія скосила на неї погляд.

— Ти з Лукасом змовилася?

— Ні, ми просто обоє знаємо, що ви з Габріелем поводитесь, як дві вперті дитини.

— Дякую за підтримку.

Камілла зітхнула і трохи нахилилася вперед.

— Алі, я знаю тебе. Я бачила, як ти на нього дивишся. Ти можеш обманювати всіх, але не мене.

Алісія не відповіла.

— Ти все ще його любиш?

Алісія стиснула чашку з кавою.

— Камілло, не зараз.

Камілла зітхнула, але не стала більше тиснути.

— Добре, поки що. Але знай — ти не сховаєшся від цього.

Алісія зробила ковток кави, думаючи, що подруга має рацію.

Алісія зачинила двері квартири, скинула пальто і пройшла вглиб кімнати, на ходу зібравши волосся у недбалий пучок. Вечірнє місто пульсувало за вікном, неонові вогні відбивалися на скляній поверхні її журнального столика.

Вона не планувала відкривати ту стару коробку. Вона вже давно вирішила для себе, що минуле має залишитися там, де йому місце. Але, відкриваючи шафу в пошуках книги, випадково зачепила її рукою. Картонна коробка впала, і з неї вислизнув старий фотоальбом.

Алісія завмерла.

Вона не брала його до рук роками. Але тепер він лежав просто перед нею, ніби сам час наполягав: подивись.