Читати книгу - "Перлина з глибин, Катя Губська"

Розділ 3: Карта з попелу

Кілька годин потому "Сріблястий Ворон" кинув якір у бухті, що нагадувала розтулену пащу гіганта. Берег був мілководний, порослий водоростями. Корабель став на якір неподалік, і Ейрін наказав спустити шлюпку. Він, Кайла, Джейн, Теріс, Картан і ще двоє матросів вирушили до узбережжя. Їхні весла торкались води з м’яким, глухим плюскотом — єдиним звуком, що порушував важку тишу, яка зависла над островом.

Маяк здіймався над берегом, мов старезний страж, що давно забув, кого має пильнувати. Його циліндрична вежа, поросла мохом і лишайником, була обвітрена й тріснута у кількох місцях. Каміння, з якого його було зведено, місцями покрилось соляною кіркою, мовби сам океан намагався повернути його собі. Вікна, де колись горіло світло для мореплавців, тепер дивились на прибулих темними очима порожнечі.

— Він справді древній, — пробурмотів Картан, тримаючи арбалет напоготові, хоча жодної живої душі тут не було видно.

— Цей острів не просто забутий... Він покинутий з умислом, — прошепотіла Кайла, коли вони ступили на кам’янисту землю. Пісок тут був чорним, як попіл, а навколо маяка — залишки старих причалів і затонулих пірсів, які океан роз’їдав століттями.

Вони обережно піднялися до входу в маяк. Важкі двері були наполовину зірвані з петель, і всередині панувала густа темрява, хоча з бійниць проникало тьмяне світло. Повітря було затхлим, з присмаком солі, водоростей і чогось старого... магічного.

— Не подобається мені це місце, — озвалась Джейн, тримаючи руку на руків’ї шаблі.

— Здається, воно все ще чекає когось, — відказав Ейрін, ступаючи всередину.

Кам’яна підлога скрипіла під ногами, що не мало б бути можливим — але звук, здавалося, лунав з глибини, ніби щось відгукувалося на їхні кроки. Вони піднімались гвинтовими сходами, що вели до вершини. Стіни маяка були вкриті дивними символами, стертими часом. Одні нагадували хвилі, інші — око, а серед них повторювався символ: коло з трикутником у центрі.

— Це знак Ельмаріону, — Кайла повільно вела пальцем по одному з символів. — Його вирізали на храмах ще до того, як вода покрила більшу частину світу. Це маяк спогадів. Він мав вказувати шлях… тим, хто шукає істину.

На вершині маяка, під куполом, вони знайшли залишки механізму. Лінза була тріснута, але світильник — дивним чином — досі жеврів. Біля нього — кам’яна плита з глибоким заглибленням у центрі. Ейрін витягнув зі своєї сумки невеликий круглий амулет, що носив ще з дитинства. Його краєчок наче світився при наближенні до плити.

— Можеш спробувати? — запитала Джейн тихо.

Ейрін мовчки вставив амулет у заглиблення.

Маяк здригнувся. Світло в лінзі спалахнуло, а з кам’яних стін залунало глухе гудіння. Потайний механізм ожив, і перед ними відкрилась ніша — в ній лежала сувора, древня карта, що світліла, немовби малюнки на ній були виконані не чорнилом, а жаром.

— Карта з попелу, — шепнула Кайла. — Її не можна було знайти — вона сама мала знайти того, хто зможе її прочитати.

Карта з попелу тремтіла у повітрі, немов відчувала подих вітру, що пробивався крізь тріщини маяка. Лінії на ній були не намальовані — вони мерехтіли, як вогники в попелі, повільно оживаючи одна за одною. Контури океанів, розкидані острови, архаїчні позначки з написами мовою, якої давно ніхто не чув уголос.

Кайла обережно торкнулася її пальцями, і вогонь миттєво почав стікатися в одне місце — центр карти. Там, де нічого не було — лише порожнеча серед вод.

— Це не просто острів, — прошепотіла вона. — Це… прихована земля. Її немає на жодній сучасній карті, бо вона закута магією. Її бачать лише ті, хто має ключ.

— І в кого ж цей ключ? — обережно запитала Джейн.

Ейрін не відповів. Його погляд був прикований до знаку під островом — той самий символ, що він бачив на старому пергаменті в архівах Торнілу багато років тому: три переплетені кола з рисками в центрі.

— Ельмаріон, — сказав він упівголоса. — Його не просто загубили. Його сховали.

У цей момент карта змінилась. Її вогники почали рухатись, формуючи химерні знаки, що зливалися в ряди і тексти. Один із них яскраво спалахнув перед очима Кайли, мов полум’я на вітрі. Вона прочитала вголос, перекладаючи архаїчні символи:

"Той, хто шукає перлину, має пройти крізь три тіні:
Перша — страх у серці.
Друга — зрада руки.
Третя — голос, що мовчить.
Лише той, хто не заблукає у власній душі,
зможе відкрити ворота Ельмаріону."

— Це загадка, — озвалась Кайла, зосереджено вдивляючись у символи. — І водночас попередження.

— Мені вистачить і того, що на нас чекає "зрада руки", — буркнула Джейн. — А що там із "голосом, що мовчить"? Це вже надто поетично для мого смаку.

Теріс підійшов ближче, вказуючи на частину карти, де лінії сходились у дивну спіраль, що наче вела вглиб океану.

— Мені це більше нагадує вир, — сказав він. — Можливо, саме туди веде нас карта?

— Або це пастка, — додав Картан, який з'явився у дверях маяку, спостерігаючи за ними з пересторогою.

Але Ейрін стояв нерухомо. В його очах загорівся вогонь — не від карти, а від спогаду. Його батько колись розповідав йому легенду про загублений материк, про перлину, що зберігає пам’ять океану, про магію, яку ніхто не міг утримати, окрім того, хто був "випробуваний бурею".

— Ми маємо йти далі, — мовив він. — Ця карта — наш компас. А шлях починається… з цього виру.

У тиші, що настала, навіть море, здавалося, затихло, дослухаючись до їхнього рішення.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍