Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"

— Замовкни, Слем, — повторив Івар, підходячи ближче.

Але Слем, як завжди, не зупинився:

— Великий воїн Івар! Захисник племені, що тікає від сови в кущах! Слава тобі! Поклонимось дереву, що налякало великого мисливця!

Удар був миттєвим.

Івар вдарив кулаком Слема в щелепу, той відступив і, не встигнувши отямитись, кинувся у відповідь. Вони зчепилися, впали на землю, глухо гупаючи об мох і каміння. Крики, захвати, пилюка. Решта стояла в нерішучості, поки не втрутились Помак і Кацифер, розтягуючи їх по боках.

— Досить! — вигукнув Помак. — Ви — воїни Рібел, а не здичавілі пси!

— Він кидає тінь на мою честь! — задихано вигукнув Івар, вириваючись із рук.

— Та ти сам її затоптав, — крізь кров на губі прошипів Слэм. — Притягнув нас сюди, а тут лише трава й вітер.

— Не тільки, — сказав Вайлд. — Он там, за кущами…

Усі повернулись.

Він стояв біля густих заростей. Обережно розсунув листя — і всі побачили калюжу крові. Свіжої, багряної, вже вбитої в ґрунт. Поруч — клапті шерсті. Схоже, велика тварина була розірвана. Або…

— Хижаки, — хрипко сказав Слем. — Звичайні. Хтось поохотився. Може, ведмідь, може — зграя вовків.

— Тоді де сліди? Де сморід? Де… — почав Хвітсерк, але Слэм його перебив:

— Трава стерла. Дощ міг пройти. Все логічно. Все, чорт забирай, логічно, якщо не вірити в казки!

Івар був на межі. Він відчував — слова вже нічого не змінять. Навіть Хвітсерк трохи відсторонився. Навіть Вайлд відвів погляд. А Помак… мовчав. І тільки Калхаан, що стояв осторонь, мовчки спостерігав. Сивий, мов попіл, нерухомий, як статуя. У його погляді не було страху. Там було знання. Він зрозумів, що сталося. Але не сказав ані слова.

— Годі, — кинув Слем, підходячи до коня. — Я не маю наміру втрачати день через чиїсь нічні кошмари.

Він зліз у сідло і, не чекаючи решти, розвернув коня й поскакав назад, не оглядаючись.

— Я справді щось чув, — сказав Івар, стоячи посеред стежки. — Воно було живим. Воно було поруч. Я це не вигадав!

— Може, й так, — нарешті сказав Вайлд. — Але без слідів, без доказів… Слема вже не переконати.

— Ти нас переконав, — тихо додав Хвітсерк. — Але цього замало. Вони не відчували так, як ти.

— Шкода, — прошепотів Івар.

Група зібралась. Мовчазна, напружена, ніби після похорону. Калхаан останній кинув погляд у бік заростей.

Там, серед кущів, щось блиснуло.Він нічого не сказав.

І вони поїхали додому.

Ворота табору Рібел скрипнули, коли вершники в’їхали в межі поселення. Сонце вже здіймалося над лісом, кидаючи довгі тіні на дерев’яні споруди. Діти припинили гратись, із тривогою дивлячись на тих, хто повертався. Навіть воїни на тренувальному майданчику призупинились.

Клер Томарі стояла біля центральної дороги, тримаючи руки за спиною. Вітер розвівав її плащ, а обличчя лишалося спокійним, як завжди — лише очі видавали напружене очікування.

— Що сталося? — спитала вона, підходячи ближче.

У відповідь — тиша.

Івар, не глянувши ні на неї, ні на інших, мовчки зліз із коня й, не чекаючи нікого, попрямував просто до лазарету. Його хода була важкою, плечі напружені, а на щоці — свіжий слід від кулака Слема. Кров уже підсохла, але справжній біль сидів глибше — не в рані, а в тому, як його погляд програв словам.

— Що… це було? — кинула Клер погляд на Хвітсерка.

— Він… згодом розкаже, — пробурмотів брат, опускаючи очі. — Йому треба прийти до тями.

Лазарет стояв біля східної стіни, в окремій хатині, обвитій сухими травами й підвішеними пучками на мотузках. Усередині пахло полином, медом і димом.

Дрім стояла біля столу, перебираючи коріння, коли він увійшов. Вона підняла очі — й у її погляді спалахнула тривога.

— Що з тобою сталося? — швидко підійшовши, вона провела рукою по його обличчю, пальцями торкаючись садна. — Це Слем? Боже, Івар…

— Я не хочу говорити, — різко мовив він, відвертаючись.

— Ну, пробач, але я маю знати, якщо ти знову вліз у бійку. — Її голос став холоднішим. — Ти ж не хлопчина з палицею, Івар. Ти…

— Я не заради гри бився, — різко перебив він, піднявши погляд. — Я бився за повагу. І програв. Бо всі думають, що я злякався куща.

— А ти… — Вона замовкла. — Ти справді впевнений, що там щось було?

Він обернувся до неї, очі наповнились болем.

— Ні. Не впевнений. Але моє серце кричало. І я не можу це ігнорувати. Але ніхто… ніхто не хоче слухати.

— Ти хочеш, щоб я теж не вірила?

Він завмер.

— Ні… Я просто… — Стис кулаки. — Я хочу, щоб ти вірила.

Між ними повисла тиша. Вона дивилась у його очі, а він — у її. Напруга, немов натягнута тятива, вібрувала між ними.

— Тоді дозволь мені допомогти, — сказала вона, взявши його за зап’ястя й посадивши на лаву. — І не кричи, поки я оброблятиму рану. А то знову посваримось — і залишу тебе самого.

— Погрожуєш?

— Переконую, — слабо усміхнулась вона.

Він дозволив їй очистити рану. Її дотики були легкими, точними. В очах — турбота. За спиною шелестів лазарет, але тут, у цьому малому моменті, час ніби зупинився.

— Пробач, — раптом сказав він.

— І я, — відповіла вона. — Просто… я боюсь за тебе. І страшно, що одного дня ти не повернешся. А ти не даєш мені знати, що коїться в твоїй душі.

— А я й сам не знаю.

Вона кивнула. Потім взяла його за руку.

— Тоді просто будьмо поруч. Поки ти не зрозумієш.

Пізніше, під вечір, вони разом вийшли з лазарету, під руку. Тіні ставали довшими, день добігав кінця. Поселення жило своїм життям, але вони — йшли додому.

Мовчки. Але разом.

Сонце сховалося за обрій, залишивши небо в багряних тонах. У таборі Рібел запалили факели та ліхтарі, на площі біля великого вогнища вже збиралися воїни, діти й старі — тут завжди закінчувався день. Але сьогодні атмосфера була іншою: глуха тривога висіла в повітрі, мов невидима імла.

Клер стояла біля багаття. Поруч — Дрім, Хвітсерк, Кацифер, Вайлд, Помак. Їхні обличчя освітлювало тепле полум’я, але тіні від них були довші, ніж зазвичай, ніби світ навколо став темнішим.