Читати книгу - "Ті, хто йдуть, Ivaarr"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Отже, нічого, — спокійно сказала Клер, тримаючи в руках кухоль. — Жодного сліду, жодного звуку. Лише кров у траві?
— Так, — кивнув Вайлд. — І сварка. Слем вибухнув.
— Весь шлях піджартовував з Івара, — додав Хвітсерк. — А потім, коли знайшли сліди… сказав, що то просто полювання хижаків. І поїхав. Мовляв, не хоче витрачати час на дитячі байки.
— Він… пішов сам? — уточнила Клер, її погляд напружився.
— Так, — підтвердив Помак. — Ми бачили, як він сів на коня й поскакав. Швидко. Думали, що вже повернувся раніше за нас.
— Але він не повернувся.
Тиша.
Усі переглянулись. Клер відставила кухоль, повільно підвелася, плащ тихо шелестів по землі.
— Вже темно. Він мав бути тут дві години тому.
— Може, просто вирішив усамітнитись? — припустив Вайлд. — Цілий день бурлив, як діжка з квасом. Переспиться — зранку прийде з опухлою пикою й скаже, що просто заснув біля річки.
— Або в кущах, — спробував пожартувати Хвітсерк, але в голосі не було сміху.
— Слем не з тих, хто уникає табору, — тихо сказав Кацифер. — Він би прийшов. Навіть злим.
— Ми нічого не чули з півночі, — додав один зі стражів, підійшовши до кола. — Ні тупоту, ні сигналу.
— Отже так, — Клер перевела погляд на Івара. — Вранці ми надішлемо людей на пошуки. Не вночі. У темряві ліс сам вирішує, хто чужий. А доти…
Вона оглянула всіх.
— Ми чекаємо. І віримо, що він просто… злий. І скоро з’явиться з байкою, як ловив ведмедя за вуха.
— Або як ведмідь — його, — пробурмотів Помак.
Сміх був слабким, нервовим. Невпевненим.
Багаття потріскувало. Винесли бочку з пивом. Хтось розлив у кухлі. Вайлет і Гелен принесли хліб і в’ялене м’ясо. Клер сіла поруч із Дрім, наливаючи собі трохи.
— За спокійну ніч, — мовила вона.
— І за тих, хто повернеться, — додав Вайлд.
Кухлі дзвінко зіткнулися.
Вони пили, сиділи біля багаття, перемовлялись. Сміх повернувся — ненадовго. Але десь глибоко, за плечима кожного, причаїлось відчуття: щось не так.
Коли кухлі спорожніли, вогонь догорів до жару, а небо стало чорним — вони, один за одним, розійшлись по домівках. Хтось мовчки, хтось — обійнявшись, хтось, обернувшись на північ.
А Слем Лансар усе ще не повернувся.
З першими променями сонця в таборі Рібел уже лунали кроки, голоси й ляскання по боках коней. Клер віддала наказ — розділити пошукову експедицію на кілька менших груп і прочесати околиці: від північної стежки до гирла річки, що огинає Чорний Ліс.
Десятки очей вдивлялися в землю, десятки вух ловили кожен шурхіт. Але був один, хто не став у стрій.
— Ти не йдеш? — спитала Клер, побачивши, як Івар готує вудки та невеликий кошик до походу верхи.
Він не піднімав очей. Обличчя спокійне, але в голосі — криця:
— Ні.
— Чому?
— Бо якщо я туди повернусь — я знову це почую. І знову ніхто не повірить. А я втомився боротись із тінню, яку бачу лише я.
— Це не в твоєму дусі, Івар.
— А що в моєму дусі, Клер? Битись, доки не залишиться подиху? А потім слухати, як мій страх стає чужим анекдотом?
Вона мовчки дивилась на нього.
— Я піду ловити рибу. Там — тиша. Там немає людей. І... можливо, там я знайду хоч якусь відповідь.
Він сів у сідло й, не озираючись, виїхав з воріт табору, залишивши за спиною хмурі обличчя.
Тим часом пошукові групи вирушали одна за одною.
Хвітсерк ішов разом із Вайлдом і Вайлет. Вони рухались правим флангом, уздовж лісової межі, де починалися поля.
— Думаєш, він усе ж просто пішов? — запитала Вайлет, поправляючи лук за спиною.
— Слем? — усміхнувся Хвітсерк. — Він швидше побився б з усіма одразу, ніж пішов мовчки.
— Може, це просто… дурна випадковість? Збився зі шляху, кінь підвернув ногу, сам упав…
— Слем не той, хто падає. І не той, хто мовчить, якщо в біді, — додав Вайлд. — Я був із ним у західному поході. Навіть поранений, він співав, щоб усі знали — він ще живий.
— Отже, його змусили мовчати, — прошепотіла Вайлет. — Не він сам.
Троє на мить замовкли.
У іншій групі, біля схилу пагорбів, ішли Помак, Кацифер і двоє молодих воїнів.
— Знаєте, — почав один з молодих, — коли я був хлопчиськом, дід казав, що Чорний Ліс забирає тих, хто надто гордий. Ніби сам ліс вирішує, хто гідний повернутись, а хто — ні.
— Дурниці, — буркнув Кацифер. — Ліс — це дерева й тіні. Не більше.
— А от і ні, — заперечив Помак. — Ліс — це пам’ять. Він пам’ятає тих, хто в ньому кричав. Хто помирав. Він не живий, але він — не порожній.
— Тоді, — сказав інший молодий, — може, він просто… забрав Слема?
— Або дав йому те, що він шукав, — сухо мовив Помак. — Бій, у якому його нарешті ніхто не переб’є.
Тим часом біля річки Івар сидів наодинці, опустивши вудку у воду. Сонце тільки торкнулося поверхні, повітря було свіже, повне туману та співу птахів. Але думки його були темніші.
— І якщо він не повернеться… — прошепотів він. — Хто буде наступним?
Він знав: тінь усе ще тут. І досі спостерігає.
Але зараз… він просто чекав, коли щось клюне.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, хто йдуть, Ivaarr», після закриття браузера.