Читати книгу - "Музика січня, Устина Цаль"

Щось змусило її підняти очі і подивитися прямо перед собою, в кінець зали. Ян не збирався, але виловив, спіймав її погляд, як м’ячик для пінг-понгу. Спіймав, а що з ним робити — не знав.

Стефанія дивилася серйозно. Топила його в синяві своїх очей, як топить хвилями холодне море. Ян не вигадав нічого кращого, як усміхнутися. Щиро й радісно не вийшло, але хоча б широко.

Тільки вона й бровою не повела, не віддзеркалила дурнувату усмішку незнайомця. Скинула свій погляд з нього і метнула на чергового читача.

— Для кого підписати?

Це було незвично. Ян кахикнув, занурив п'ятірню у нерозчесану кучму на голові. Ніяково покрутив головою в бажанні пересвідчитись, що ніхто не бачив його сорому. Треба ж, на його усмішку не відповіли. Здебільшого коли він усміхався до жінок, отримував у відповідь радісну усмішку, а іноді підморгування і розпашілі щоки.

Ну гаразд, ні то ні. Йому слід просто зачекати.

Стефанія підписувала книги швидко, не затримувала читачів для балачок. Не усміхалася нікому, і це Яна трохи втішило. Може, в цієї жінки з м'язами обличчя щось не те — вроджена вада або наслідки пластичної хірургії — не виходить усміхнутися, і все тут.

Хтось подарував їй квіти, і навіть тоді радість виразили тільки її очі, й аж ніяк не губи. Він придивився до тих губ пильніше — були вони невеликими, акуратними, ледь пухкими. Правильними якимись, як і вся Стефанія.

Ян усвідомив, що стоїть і витріщається, в ту мить, коли знову спіймав на собі погляд поетки. Вона дивилася прицільно. Люди отримали автографи і розійшлися, залом тинялися лише кілька організаторів і ті, хто затримався купити книжок. Стефанія залишилася сама, й це був той момент, якого він чекав.

— Добрий день, — заговорив неголосно, підійшовши ближче.

— Добрий день. — Вона кивнула, підвелася і почала збирати зі стола якісь свої папери й записники.

— Вітаю вас, Стефаніє, з виходом книги, — продовжив він. Важко ковтнув, підтиснув губи. Нервуючись, засунув руки в задні кишені джинсів.

— Дякую.

— Мене звати Ян. Я фронтмен рок-гурту Nervovo. Я хотів би з вами поговорити. Чи маєте ви кілька хвилин?

Він випалив наперед заготовлену фразу і в очікуванні завмер. Стефанія нарешті підняла на нього очі, подивилась так, наче щойно побачила. Її погляд пробігся по ньому з ніг до голови. Ян фізично відчував, як швидко, мимобіжно ковзнув погляд по його потертому пуховику, як перечепився за кадик чи підборіддя і завмер на носі. Чомусь, говорячи, вона дивилася саме на кінчик його носа, що був на рівні її маківки.

— Поспішаю, але маю кілька хвилин, доки йтиму до свого авто. Можете скласти мені компанію.

Стефанія надягла пальто, що висіло на спинці стільчика, і поскладала нотатники в невеликий рюкзак, який закинула на плече. В одну руку взяла подарований букет, а іншою вправно підхопила десяток книжок, які залишилися.

— Я допоможу, — запропонував Ян і смикнувся в її напрямку.

— Не варто. Інакше я почуватимусь зобов'язаною. Й тоді якщо ви про щось попросите, мені буде важко відмовити.

Вона пройшла повз, попрямувала до виходу. Навіть не озирнулась, щоб глянути, чи йде він за нею.

А він йшов. Кілька разів зупинявся на віддалі, доки дорогою хтось з організаторів або читачів затримував її, щоб попрощатися. Наздогнав уже на вулиці.

— Чому ви одразу подумали, що я прийшов про щось просити? — випалив, стаючи поруч, підлаштовуючи свій крок під її.

— За останній час ви вже третій молодий хлопець, який приходить до мене з проханням, — Стефанія відповіла, не повертаючи голови. — У вас же є прохання, чи я помиляюся?

— Ні. Не помиляєтеся. Я справді хотів попросити. Розумієте…

— Ви хочете попросити в мене слова для пісні, так?

Вона зупинилась, повернулася до нього обличчям. Не зводила з нього погляду і шукала в кишені пальто ключі, затиснувши під пахвою квіти.

— Так, хочу! — гаряче випалив він. — Кілька пісень на ваші тексти стали хітами.

— Послухайте, Яне. Одразу вам поясню. — Стефанія відімкнула авто, що стояло поруч, — синій седан. Поклала в багажник книги, рюкзак і букет, й тільки тоді продовжила: — Я не поетка-піснярка, я не пишу тексти для пісень. Це все випадковість. Самойлович — племінник мого чоловіка, я просто зробила йому послугу, дала свій вірш. Нявка — моя талановита студентка. Ще один хлопець сам поклав на музику мій вірш, що в публічному доступі, і вже тоді попросив мого дозволу. Так вийшло, що моя поезія кілька разів “вистрілила”, але це не більш ніж збіг обставин. Мені нічого вам запропонувати.

— Якщо вистрілило тричі, може вистрілити ще. Я не прошу безплатно, ми купимо у вас текст! — Ян вперся, збирався її переконати вже не так тому, що вірив в успіх наміру, як тому, що пручання завжди викликає бажання домогтися свого.

— Справді? — Вона звела брову. — І скільки ж ви можете заплатити?

— Ну… Я не знаю. — Він розгубився, бо про це не встиг подумати. — Я сподівався, ви назвете ціну.

Стефанія склала руки на грудях. Спокійно й замислено вдивлялася в обличчя Яна, аж до того, що йому стало млосно і ніяково. Він нахилив голову до плеча, подивився на неї прямо й вичікувально.

— Ви схожі на людину у відчаї, — просто, без зневаги чи зверхності, промовила вона. — Зовсім справи з музикою йдуть кепсько?.. Як ви сказали, називається ваш гурт? “Нервово”? Не чула такого.

— Ви допомагаєте тільки відомим музикантам? — Секундне роздратування взяло над ним гору, й він випалив зло, єхидно, не подумавши.

Стефанія тільки гмикнула.

— Я не мати Тереза, щоб комусь допомагати. Моя вам порада, Яне. Робіть своє. Не женіться за тим, що популярне, що спрацювало в інших.

— А якщо своє не спрацьовує?

— Значить, це не ваше.

Вона жалісливо мотнула головою, розвела руками і розвернулася до свого автомобіля. Зробила лише два кроки, залишаючи Яна позаду, але раптом підстрибнула на місці — худі теплі пальці вхопили її зап'ястя.

Він не втерпів, розвернувся за нею у стані відчаю й образи. Хотів спіймати за лікоть, але промахнувся, вхопився за голу шкіру трохи нижче. Її зап'ястя в його пальцях було тонким-тонким, делікатним, а шкіра — м'якою. Його наче струмом уразило. В голові навіть мелькнула думка: як у такої холодної жінки може бути така тепла й ніжна шкіра?