Читати книгу - " «шлюбу не буде. Серце не в курсі.», Feniks oleksij"

Розділ 2: Свято об'єднання

Ранки в Академії Великого Полум’я починались раніше, ніж вставало сонце. Особливо у ті дні, коли у повітрі пахло не лише димом від тренувань, а й чимось інакшим — передчуттям. Небо над Аскелією наче затаїло подих, а кам’яні башти Академії немов би виросли ще на кілька поверхів — від гордості чи від очікування.

Лайра прокидалась від шелесту вітру у вікні, від м’якого шаркання подруги Лінн, яка вже встигала і поснідати, і почитати, і сплести волосся в ідеальну косу. Лайра, у свою чергу, вибивалась із ритму: вона вставала, коли хотіла, заплітала волосся руками і прокидалась не від дзвінка, а від іскор — бо щоранку її магія просиналась разом із нею, лоскочучи пальці вогнем.

Після сніданку, що складався з медового хліба, ягідної каші та обов’язкового чаю з дикої м’яти, вони спускались до Зали Стихій. Там, серед прозорих куполів і кам’яних арен, вирувало життя: одні студенти вчилися керувати водою, інші — укріплювати тіло за допомогою каменю, хтось намагався піднятись у повітря, а хтось, як Лайра, тренував вогонь — і найчастіше викликав пожежну тривогу.

— Колись ти таки підпалиш декана Кірана, — бурчала Лінн, прикриваючись магічним бар’єром.

— Та йому не завадить трошки підсмажити его, — сміялась Лайра, крутячи вогняну кулю на пальцях.

Але ці звичні будні почали змінюватись, коли на дошці оголошень з’явився новий розпис: "Підготовка до Церемонії Об’єднання". Спершу всі сприйняли це як черговий захід, якого Академія завжди мала безліч. Але згодом стало зрозуміло: це було щось більше.

Залі засвічували додаткові ліхтарі, коридори прикрашали гербами Домів, що мали приїхати. Майстри отримали нові мантії, учні — нові обов’язки. Усі говорили про одне й те саме:

— Талвери приїжджають. Самі. Особисто.

Це викликало трепет навіть у старших магістрів. Талвери — славетний Північний Дім, відомий своєю магією льоду, строгістю і... закритістю. Ніхто точно не знав, для чого вони погодились на відкриту участь у святі. Але всі розуміли — це важливо.

Лайра, хоч і намагалася вдавати байдужість, відчувала напругу. Вона бачила, як мати — Верховна Магістра — стала ще суворішою, ще мовчазнішою. Як навіть служниці шепотілись про "важливих гостей", "мирні угоди", "символічні об’єднання".

І в цій атмосфері готувався їхній виступ.

— Нам дали фінал. Уявляєш? — захоплено вигукувала Лінн, тримаючи нотатки зі схемами рухів.

— Значить, всі будуть змушені дивитись, — знизала плечима Лайра, — і слухати.

— І плескати, навіть якщо знову згорять штори, — підморгнула Лінн.

Дні стали схожими на марафон: тренування, репетиції, примірки суконь. Лайра довго пручалась ідеї "плаття для вогню", але зрештою погодилась — щось у цьому було прекрасне. Її сукня мерехтіла відтінками червоного і золота, полум’я спадало хвилями від талії до низу, а рукави розчинялися в диму. У дзеркалі вона вперше побачила не просто себе — а стихію. Ту, яка не просить дозволу. Яка живе.

А Лінн світилася в сріблястому. Її сукня бриніла легкістю, мов світанковий туман. Разом вони нагадували світанок і захід, полум’я і подих — непереможну комбінацію.

У ніч перед святом Лайра сиділа на балконі і дивилась на далекі вогні. Тиша була напруженою, як струна.

— Думаєш, це просто виступ? — прошепотіла Лінн, сівши поруч.

— Нічого в цій Академії не буває "просто", — відказала Лайра. — Але завтра... завтра ми дамо їм шоу.

І вони дали. Але ще не знали — яке шоу чекає на них.

 

наступного дня:

 

Академія замерехтіла вогнями підготовки. Студенти тренувались, прикрашали зали, репетирували показові дуелі. Після ранкових занять Лайра і Лінн затримувались у великому амфітеатрі, відточуючи свої таланти. Їхня програма мала стати фіналом урочистостей — виступом вогню і повітря, емоцій і танцю.

— Я хочу, щоб всі ахнули, — казала Лайра, заплітаючи волосся в косу, з якої виривалися язички полум’я. — Щоб вони забули, як дихати.

— Ахнуть точно, якщо ти знову підпалиш штори, — засміялась Лінн.

День свята настав.

Усі студенти та гості зібрались у головному дворі Академії. Кожна сходинка була прикрашена світлячками, що пульсували в ритм музики. У повітрі плавали легкі проекції стародавніх гербів, а над головами — ілюзії драконів, феніксів і лісових німф. Лайра і Лінн, одягнені в сукні, що відбивали стихії — полум’яна червона для першої, сріблясто-біла для другої — стояли за кулісами, чекаючи своєї черги.

— Нервуєш? — прошепотіла Лінн.

— Ні. Просто думаю, як змусити крижану родину аплодувати стоячи.

— Готова?

— Завжди.

Коли вони вийшли, натовп стих. Лайра здійняла руки — і вогонь вибухнув з-під її ніг, окресливши сцену. Лінн закрутила спіралі повітря, що підняли їх у танці. Це була не просто демонстрація сили. Це був виклик. Їхня магія зливалась з емоціями: жар пристрасті, подих свободи, вогонь сміху. І коли останній спалах розчинився в повітрі, всі аплодували. Навіть магістри. Навіть Талвери.

Світ навколо ніби погас. Гучні оплески ще лунали у дворі Академії, але для Лайри вони стали глухим відлунням. Її серце билося, мов барабан битви, і не від перемоги.

Позаду сцени магістри вже тисли руки Талверам, обмінювались фразами про «об’єднання», «майбутнє», «гармонію стихій». І тоді Арман Талвер, з холодною посмішкою, звернувся до натовпу:

— Сьогоднішнє дійство — це не лише свято сили та мистецтва. Це — символ початку нової епохи. І ми маємо честь оголосити про союз двох великих Домів.

Лайра стиснула зуби.

— Зараз буде цирк, — прошепотіла вона до Лінн, але тіло вже стискалось від передчуття.

— Для миру між Північчю і Півднем, — продовжив Талвер, — ми укладаємо союз між Домом Талверів і Домом Раель.

Вона похитнула головою. Ні. Ні, це неможливо.

— Наречена — Лайра Раель.

Світ згас.

— Що?! — вона ступила вперед, її голос прозвучав гучніше, ніж оплески. — Це якась помилка?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍