Читати книгу - "Наречена з дна озера сліз, Лідія Вікола"

3.

Коли була жива, то ніколи не замислювалась про те, що виявляється життя і смерть — то взаємопов’язані речі. Звісно, певний зв’язок був для мене очевидним. Себто: всі живі рано чи пізно помирають і настання смерті означає закінчення життя. Але виявляється, що не все так просто. Смерть — це не кінець, а лише початок нового, нескінченного шляху, на який навряд чи розраховуєш, коли вирішуєш накласти на себе руки. До того ж виявилося, що Життя — то ревниве стерво, яке не пробачає ані зради, ані передчасної втечі без дозволу. А ще, коли стається так, що Життя покладає на тебе великі плани та сподівання, а ти в свою чергу «поклала» і на ці плани і на саме Життя, то тобі виставлять рахунок. Але платити доводиться вже не Життю, а Смерті. Ця пані доволі стримана, терпляча і не така ревнива, адже Вона знає, що від Неї ти ніколи не втечеш. Вона розуміє, що сума в рахунку завелика для одноразової випрати, тож щедро дозволяє заплатити з відтермінуванням. Скажімо, у вічність. А вічність — це довго, можете повірити мені на слово. Підписуючи безстроковий контракт зі Смертю, я навіть не уявляла наскільки.

Та коли ти жива, молода, закохана та зраджена коханим, то хіба замислюєшся про наслідки своїх вчинків? Але як-то кажуть: «незнання законів не звільняє від відповідальності за їх порушення». Тепер я була мертвою і знаходилася на безстроковій службі у Смерті. В мої посадові обов’язки входило збір душ бовдурів, що вирішили вкоротити собі віку через життєві негаразди та подальший розподіл тих душ у наступні інстанції. Можливо, змиритися з моїм теперішнім становищем було б легше, якби не прокляття, що зависло над моєю головою, скувало смертельним холодом всі почуття і емоції та ще й, у якості неприємного бонусу, не давало підживитися енергією ззовні.

Хоча, жодне прокляття не було достатньо поважною причиною, щоб дозволити собі проігнорувати заплановану нараду. Тож тепер я мчала на неї з максимально можливою швидкістю. Майже встигла. Запізнилась всього на декілька хвилин. Шеф незадоволено зиркнув на мене, але нічого не сказав. Деколи мені здавалося, що шефів погляд переслідує мене усюди. Ніяк не могла розшифрувати емоцію, з якою він зазвичай на мене дивився. У його погляді було різне: невдоволення, співчуття, незрозуміла мені журба і щось іще. Я б могла собі багато чого понавигадувати, але в моїх житті і смерті було вже досить розчарувань, нові мені ні до чого. Тому навіть не знала, що про ці погляди думати і ховалася за звичною мені маскою відстороненості та байдужості. Але теж дивилась у відповідь.

Своїм виглядом і манерами шеф нагадував мені героїв із романів обожнюваної мною Джейн Остін. Високий і худорлявий, одягнений за модою початку ХІХ століття: у чорний костюм із світлим жилетом та білосніжною сорочкою. Темноволосий, з аристократично-блідим обличчям, на якому виділялися чорні очі, що палали гарячковим блиском.

Деколи навіть дозволяла собі помріяти. Цікаво, щоб сталося, якби двісті років тому ми зустрілись на одному із лондонських балів? Чи запросив би він мене до танцю? Чи сподобалась би я йому? Чи не загубилось би моє обличчя серед сотні інших дебютанток? Чи могли б ми бути разом, якби я народились в одну з ним епоху? Чомусь у своїх фантазіях завжди уявляла вікторіанську Англію, хоч сама народилась і померла в двадцятому столітті в іншій країні. Розуміла, що від тих думок не було жодної користі, адже у нас ніколи не було шансів зустрітися за життя. А зараз, коли ми обоє мертві, сенсу у тих фантазіях було ще менше. Але чомусь, саме у цій кімнаті, так легко було мріяти про нездійсненне.

 

Шефів кабінет був більше схожим на бібліотеку. Стіни аж до стелі заставлені книжковими шафами, в яких містилися сотні, а може й тисячі книжок. Цікаво, то все для антуражу, чи він дійсно їх читає? Декілька років назад, коли потрапила сюди вперше, спитала його, чи не можна взяти щось собі почитати. У відповідь почула лиш сухе і коротке: «Ні, не можна». Тож з того часу дивилась на книжки голодним поглядом, але попросити ще раз не наважувалась. Можливо, колись мені вдасться підловити шефа у гарному настрої і я спитаю його ще раз.

Шеф і його кабінет з’явилися у моєму житті відносно недавно, всього якихось десять років тому. Ніхто з колег не знав чому і навіщо його перевели у наші краї із Лондонської філії, але чуток ходило багато. Як і чуток про те, куди подівся В’ячеслав Семенович — наш колишній начальник. Дехто навіть подейкував, що його розвіяли за невиконання Відділом столітнього плану. Чесно кажучи, мені було начхати на долю Семеновича (як і колись, йому на мою), але зміна керівництва докорінно змінила порядок нашого існування. Тепер у нашому з колегами розкладі з’явились регулярні і обов’язкові наради, плани, звіти та інші неприємні моменти.

На початках відчувалось, що шеф також був не в захваті як від нового місця роботи, так і від своїх підлеглих. Що ж, у цьому його було важко звинуватити. Нашому відділу явно бракувало дисципліни і відповідальності. Все-таки розбалував нас Семенович…

На противагу старому, новий шеф полюбляв чіткість і порядок у всьому. Був стриманим, навіть холодним, і що б не казав Водяник, шеф рідко дозволяв собі підвищувати на когось голос. І тим паче, ніколи не кричав на жінок. Все-таки наслідки аристократичного виховання, навіть за двісті років потойбіччя, так просто не минають. Тим паче, що для досягнення потрібного ефекту, шефу і не потрібно було кричати. Вистарчало крижаного погляду в купі з інтонацією такої ж температури.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍