Читати книгу - "Наречена з дна озера сліз, Лідія Вікола"

4.

Сьогодні шеф був не в гуморі. Говорив швидко і різко, переривав розмови не по суті, навіть на старого Гліба гримнув, коли його старече бурмотіння занадто затягнулось.

Я ж намагалася не привертати до себе зайвої уваги, хоча від догани за невиконання плану мене могло врятувати лише диво. В очікуванні цього неприємного моменту, тихенько примостилася за довгим дубовим столом, що більше б пасував до обідньої зали, ніж до кабінету. Стільці із високими спинками були не дуже зручними, але за стільки часу встигла звикнути.

Знала, що більшість моїх колег не любили перебувати й цій кімнаті, а от мені тут подобалось, хоч і шефів кабінет був дивним. Точніше, не так. Кабінет був цілком звичайним. Тут пахло старими книжками і воском, яким натирали меблі. З канделябрів лилося тепле світло, огортаючи кімнату затишком. Стільці були важкими, а старий паркет рипів, якщо необережно встати на якусь дошку. Поверхня дубового столу була, хоч і добре доглянутою, але не новою. І якщо повільно провести по ній пальцями, то можна було відчути маленькі тріщинки і нерівності.

Ось саме це і було дивним. Більшість з нас, давно мертвих, вже і забули як воно — відчувати хоч що-небудь на дотик. Але в цій кімнаті це стало можливим. Ми сиділи на стільцях, не провалюючись крізь них. Ми пересувалися звичним для людей чином — ногами, а не літаючи крізь стіни і меблі. Та й мали тут вигляд, як у звичайних людей з плоті і крові, а не як у примар. Одяг на нас був новим, як і в день похорону, а не розсипався на шмаття від часу за законами першого виміру. Перебуваючи тут так легко повірити, що ти не мертва. Жорстока ілюзія.

Сьогоднішня нарада вийшла короткою. Шеф швидко підбив підсумки, сухо похвалив тих, хто вже виконав свій план, побажав наснаги тим, хто ще не встиг цього зробити і з сумом подивися на мене. І тільки подумала, що на цьому все закінчиться, як він додав:

— Лоро, залишся на декілька слів. Всі решта — вільні.

Колеги досить швидко почали полишати шефів кабінет, кидаючи на мене різні погляди: хто співчутливі, хто зацікавлені, а дехто — зловтішні. Що ж, залишається подякувати, що шеф не став сварити мене при всіх, а вирішив зробити це наодинці.

— Маю погані новини, — без довгого вступу почав він.

— До нас їде ревізор?

— Саме так, а звідки ти знаєш? — здивувався він.

Якби могла, то б обов’язково почервоніла. Ну чому поруч з ним я постійно говорю дурниці?

— Менше з тим, — махнув рукою шеф. — До кінця року до нас дійсно приїде перевірка. Так що тут не до жартів. Мої знайомі з…, — він ткнув пальцем у стелю, мабуть показуючи, що має знайомих «згори», — по секрету розповіли, що насамперед їх буде цікавити твоя справа.

— І чим моя скромна персона могла зацікавити велике начальство?

— А ти ніби не здогадуєшся? — скептично поглянув на мене шеф. — Навіть старий Гліб з початку року зміг назбирати п’ятдесят душ, а ти — лише дві. Я ж не можу прикривати тебе від свого керівництва вічність. У мене вже скінчився запас вигаданих історій і пояснень чому ти не справляєшся.

З подивом глянула на шефа — невже він захищав мене стільки часу? А я гадала, що усім просто байдуже на мене, в тому числі і йому. Стало соромно, тож опустила голову долі, щоб з його проникливим поглядом не зустрічатись.

— А якщо я скажу, що наступного року виправлюсь? — прошепотіла, роздивляючись свої долоні.

— Боюсь, що одними обіцянками тут не зарадиш.

— І чим то може мені загрожувати? — запитала. — Ну не розвіють ж вони мене?

Важкий шефів погляд був красномовнішим від слів. Але страшно чомусь не було. Може змиритися з долею і не пручатись? Можливо, це не такий вже поганий вихід з тої ситуації, в якій з власної дурості опинилась? Але щось всередині протестувало проти цього. Колись давно я вже вирішила здатися і плисти за течією. І куди то мене привело?

— Я намагаюсь, — почала виправдовуватися, — правда-правда намагаюсь, але у мене не виходить. Напевно, просто немає хисту.

Шеф піднявся і почав міряти кроками кімнату.

— Знаєш, — промовив він буденним тоном, — мені давно стало цікаво, як так могло трапитися, що з понад тисячі викликів, успішними у тебе виявилися лише одиниці. І я вирішив підняти записи.

Глянула на нього здивовано. Шеф мав багато клопотів, а те що він вирішив зайнятися моєю справою особисто — недобрий знак.

— Хіба я зробила щось не так? Все було згідно інструкції. А якщо Каріна каже щось інше, то це вона просто мені мститься за те, що я недавно перехопила кілька її викликів.

— Угу, перехопила щоб провалити, — задумливо промовив він. Але щодо Каріни не заперечив. Значить моя здогадка вірна і це стерво все ж таки побігло жалітися на мене?

— Я діяла згідно інструкції, — повторила вперто. — Але якщо ви бачили записи, то і так про це знаєте.

— В записах справді нічого протиправного немає. І кожен окремий випадок не викликає підозр. Але ж я не ідіот.

— Хіба?

Ой.

Здається, останнє промовила вголос. Дарма. За стільки років звикла вважати себе найрозумнішою, була впевнена, що ніхто не здогадається. Перелякано поглянула на шефа. Думала, що він розгнівається, але абсолютно розгубилась, коли побачила в його очах смішинки. Мій грізний шеф ледь стримував сміх.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍