Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

2

Глава 2

— Теж мені, адвокатеса… — пробурчав собі під ніс Дамір, виходячи з офісної будівлі. Він йшов до свого авто, стискаючи кулаки так сильно, що суглоби побіліли. — Ким себе уявляє ця жінка? Вона що, справді вважає себе непохитною? 

Дощ накрапав на асфальт, а його настрій ставав дедалі похмурішим. Відмовила. Йому. Даміру Ковнеру. Чоловікові, ім'я якого знає кожен у цьому місті. Досі жоден адвокат не насмілювався відмовляти йому, не боявся навіть слухати його пропозицію. Але ця жінка...

Він розлючено рвонув дверцята чорного позашляхоаика й сів у салон. Його водій, звиклий до мовчазного незадоволення боса, навіть не спробував заговорити, лише завів двигун.

Дамір провів рукою по щетині, намагаючись заспокоїтись. Чорт, вона дратувала його, і водночас… зачіпала щось глибше.

Її погляд.

Ці крижані очі, що дивилися на нього так, ніби вона бачила його наскрізь.

Її голос.

Холодний, впевнений, без натяку на коливання. Вона не тиснула, не намагалася показати себе, не фліртувала, як це робили інші жінки. Вона просто… стояла перед ним, абсолютно спокійна, наче він для неї нічого не значив.

Але хіба вона й справді не відчувала напруги між ними?

Брехня,— подумав він.

Жінки завжди реагують на нього. Дехто відразу намагається заговорити м'якше, підлаштуватися, інші приховують хвилювання за маскою байдужості. Але Софія Вольська… вона ніби стіна.

Ця стіна його злила.

І водночас… викликала щось на межі захоплення.

Її обличчя — витончене, бездоганне, а очі — як гостре лезо, що розтинає кожного, хто наважиться наблизитися. Її довге темне волосся було зібране у строгий хвіст, що відкривав точені скули. Чорний костюм ідеально сидів на її фігурі, підкреслюючи жорстку елегантність.

Вона була красивою. Надто красивою для такої холодної жінки.

Але, схоже, їй байдуже, як на неї дивляться чоловіки.

Йому теж варто було б бути байдужим.

Але він не був.

Він хотів змусити її працювати на нього. І тепер це було не просто питання дитини чи справи.

Це стало особистим.

— Вези мене до Олега Грабара, — кинув Дамір, застібаючи ґудзик на манжеті сорочки.

Водій, кремезний чоловік років сорока на ім’я Ігор Лисенко, кивнув і без зайвих питань вивів чорний Jaguar  на дорогу. Він працював на Даміра вже сім років і знав, коли варто щось питати, а коли краще мовчати.

Дамір відкинувся на шкіряне сидіння й розслабив пальці, які мимоволі стиснулися в кулак. У голові все ще лунав холодний, рівний голос Софії Вольської.

— Не працюватиму з такими, як ви.

Його пересмикнуло від її слів.

— Подивимося, — пробурмотів він, втупившись у мерехтливе сяйво великого міста за вікном.

Якщо вона думає, що зможе так просто від нього відкараскатися, то вона сильно помиляється.

Чорт забирай.

Його викидало з рівноваги не те, що вона відмовила. А те, що вона зробила це так, ніби він не вартий навіть секунди її часу.

Це не просто зачепило його самолюбство. Це роздраконило його.

Він не був тим, кого можна ігнорувати.

Він не був тим, кого можна так відштовхнути.

І вона ще про це дізнається.

Jaguar різко загальмував перед непомітним будинком у спальному районі Києва. На вигляд нічого особливого — стара цегляна будівля, яка губилася серед подібних. Жодних камер, жодних вивісок. Звичайна квартира на першому поверсі, де жив чоловік, здатний дістати інформацію швидше, ніж це зробила б поліція.

Дамір вийшов з авто і, не чекаючи Ігоря, попрямував до дверей. Він постукав тричі — коротко, чітко.

Двері відчинилися майже одразу. На порозі стояв Олег Грабар — чоловік трохи за сорок, одягнений у м’який светр і джинси. На вигляд — звичайний киянин, якого можна зустріти в будь-якому кафе чи магазині. Але ті, хто його знав, розуміли: за цією невимушеною зовнішністю ховається одна з найкращих аналітичних голів у місті.

— Ковнер, друже! — Грабар розтягнув губи в хижій усмішці. — Який вітер тебе заніс?

— Вітер холодний і, здається, крижаний, — пробурчав Дамір, заходячи всередину.

Вони потисли руки, після чого Грабар жестом запросив його на диван.

— Пити будеш?

— Тільки якщо в тебе є щось міцне.

— Для тебе завжди, — Олег дістав пляшку віскі та налив у два низькі келихи. — Ну, розповідай. Що за ситуація?

Дамір взяв склянку, зробив ковток і стиснув її в долоні.

— Потрібен адвокат для розлучення. Найкращий.

— І?

— Знайшов. Але ця… жінка… — він зробив паузу, ковтаючи злість, — відмовила мені.

Олег підняв брови.

— Вперше бачу, щоб тебе так зачепило ні.

— Бо мене ще ніхто не посилав так нахабно.

— Хм. Ім'я?

— Софія Вольська.

У кімнаті запала тиша. Грабар відкинувся на спинку дивана і свиснув.

— Ого. Ти вибрав не ту жінку, яку можна просто переконати грошима.

— Я це вже зрозумів, — просичав Дамір. — Тому хочу, щоб ти прочесав її біографію по атомах.

Олег з цікавістю поглянув на нього.

— Чому так наполегливо?

Дамір жорстко усміхнувся і поставив склянку на стіл.

— Бо не існує в природі ідеальних людей. А особливо жінок.

Грабар потер підборіддя.

— Тобі точно потрібен компромат? Можеш просто знайти когось іншого.

Дамір нахилився вперед, його очі потемніли.

— Вона буде моїм адвокатом. Я не просто хочу, щоб вона взяла справу — я хочу, щоб вона зробила це із запалом. А для цього мені потрібен її слабкий пункт.

Грабар усміхнувся, вловлюючи азарт друга.

— Гаразд, Ковнер. Дай мені кілька годин, і я скажу тобі, що приховує твоя адвокатеса.

Грабар узяв свій келих, відкинувся на спинку дивана й уважно поглянув на Даміра.

— Ти, звісно, мій друг, але дозволь запитати: навіщо тобі взагалі це розлучення? — Він зробив ковток віскі. — Я думав, ти і твоя дружина давно домовилися жити кожен своїм життям.

Дамір стиснув щелепи.

— Домовилися, поки вона не почала руйнувати психіку нашої доньки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍