Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Грабар уважно подивився на нього.

— Це серйозне звинувачення.

— Це не звинувачення. Це факт. — Голос Даміра був жорстким, майже металевим. — Я вже давно не відчував нічого до Вікторії. Шлюб тримався лише на папері. Але останні кілька місяців вона стала нестерпною. Скандали, маніпуляції, шантаж дитиною.

Олег хмикнув.

— Типова історія.

— Якби ж то… Віка завжди була складною, але зараз вона зривається на Аріні. Моя донька не повинна рости в такій атмосфері.

— І що саме вона робить?

Дамір на секунду замовк, ніби намагаючись тримати себе в руках.

— Віка використовує Аріну, щоб контролювати мене. Психологічні ігри, сльози, погрози, що вона не дасть мені з нею бачитися. Днями мала напад істерики через те, що я не захотів їхати з нею на якийсь прийом. Аріна це бачила. Дитині шість років, Олеже. Вона не повинна бачити подібного.

Грабар підняв брови.

— Ти впевнений, що сам зможеш дати дитині все необхідне?

Очі Даміра спалахнули холодною рішучістю.

— Я дам їй головне — стабільність і любов. І не дозволю Вікторії використовувати її як інструмент помсти.

Олег допив віскі і кивнув.

— Добре. Розумію. Тоді давай знайдемо тобі слабке місце Вольської. Якщо вона справді така чесна й принципова, як усі кажуть, значить, у неї точно є темна пляма. Просто потрібно її знайти.

Він відклав склянку, витягнув ноутбук і почав працювати.

— Дай мені пару годин, Ковнер. Я знайду тобі те, що зробить її поступливішою.

Олег набрав щось на клавіатурі, на мить задумався, а потім хитро усміхнувся, поглянувши на Даміра.

— А ти, взагалі, пробував інший підхід?

Дамір злегка нахмурився.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, ти ж не лише бізнесмен із жорсткою репутацією, а ще й досить… харизматичний чоловік, — Грабар хмикнув. — Чому ти одразу пішов у наступ? Чому не спробував спокусити її і змусити грати за твоїми правилами по-іншому?

Дамір скептично звів брову.

— Ти серйозно?

— Абсолютно, — Олег хитро усміхнувся. — Жінки — вони ж такі, знаєш. Навіть найхолодніші можуть розтанути, якщо правильно натиснути на потрібні точки.

Дамір важко видихнув, згадавши Софію.

— Вона не з тих, кого можна зачарувати посмішкою чи дорогим подарунком.

— Та невже? — Грабар розсміявся. — Я тебе розчарую, друже, але немає в природі жінки, яку неможливо зачарувати. Просто ти, схоже, забув, що можеш не лише тиснути, а й зачаровувати.

Дамір нічого не відповів. Він пригадував їхню зустріч у її офісі. Вольська була холодна, відсторонена, вперта… Але в її очах було щось ще. Глибоко заховане, але справжнє.

Вона була з тих жінок, які не піддаються на дешеві трюки. Її потрібно або змусити, або змусити захотіти самій.

— Слухай, Ковнер, — Олег допив віскі і поставив склянку на стіл. — Ти завжди брав своє або грошима, або силою. Але з цією жінкою це не спрацює. Якщо ти хочеш, щоб вона грала за твоїми правилами, зроби так, щоб вона сама захотіла їх прийняти.

Дамір задумався.

— Ти пропонуєш мені вдавати, що я її… спокушаю?

— Чому "вдавати"? Може, в процесі тобі навіть сподобається, — Олег підморгнув.

Дамір лише скептично усміхнувся.

— Я краще спробую її зламати.

— А я б не поспішав, — Грабар повернувся до ноутбука. — Дай мені трохи часу. Якщо компромату не знайдеться, тобі доведеться придумати інший підхід.

Дамір мовчки дивився у вікно, спостерігаючи за вогнями нічного міста.

Він ще не знав, як саме змусить Софію Вольську грати за його правилами. Але одне було точно — вона не залишить його кабінет, не ставши його адвокатом.

Пройшло майже три години.

Дамір нетерпляче ходив кабінетом Грабара, час від часу поглядаючи на нього. Олег сидів за ноутбуком, уважно переглядаючи десятки файлів, звітів, записів і архівних матеріалів. На столі стояла майже порожня пляшка віскі, а попільничка була наполовину заповнена недопалками.

— Ну? — нарешті не витримав Дамір, зупинившись перед столом.

Олег повільно підняв очі, зітхнув і закрив ноутбук.

— Що ж, друже… Мушу тебе розчарувати.

Дамір нахмурився.

— Тобто?

Грабар розвів руками.

— Репутація Софії Вольської кришталево чиста.

— Не може бути, — Дамір стиснув щелепи. — Всі мають брудні таємниці.

— Всі, крім неї, схоже, — Олег скептично посміхнувся. — Відмінне навчання в університеті, червоний диплом, одразу ж престижна робота. Виграні справи, жодних скандалів, жодних конфліктів. Ідеальна картина для юридичного світу.

Дамір мовчав, лише стискаючи кулаки.

— Нічого? — холодно перепитав він.

— Абсолютно нічого, що можна було б використати, — підтвердив Грабар.

Дамір відчув, як у ньому знову закипає злість.

Це неможливо.

Не буває людей без темних плям.

Він був упевнений, що Вольська щось приховує. Жодна людина не може бути настільки правильною.

— Ти ж розумієш, що це ще більше мене дратує? — глухо промовив він, глянувши на друга.

Олег усміхнувся.

— Розумію. Але можу ще раз повторити свою пораду: спробуй не воювати, а підійти інакше.

Дамір зневажливо фиркнув.

— Я знайду її слабке місце. Просто потрібно копати глибше.

Дамір ще раз пройшовся кімнатою, глибоко вдихаючи, намагаючись приборкати роздратування. Він не терпів невизначеності. Не терпів, коли не міг контролювати ситуацію.

— Ти шукав із моменту її навчання, — нарешті сказав він, зупинившись біля столу. — А треба рити глибше. Від самого її народження.

Грабар примружився.

— Думаєш, щось було до університету?

— Переконаний у цьому. — Дамір стиснув пальцями склянку, що так і залишилася недопитою. — Усі, кого виховує життя, мають сліди. А Вольська — занадто правильна, занадто бездоганна. Це означає, що колись щось було.

Олег задумався, покрутивши в руках ручку.

— Добре, я перевірю. Але це займе час. Дитячі записи, можливі зміни прізвищ, сімейні зв’язки — все це складніше знайти, ніж банальну кар’єрну історію.