Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"

2 Книжкова крамниця

З центру міста трійця вибиралася пішки. Скоро вона опинилася в затишному спальному районі з продуктовими маркетами, дитсадком, школою і поштовим відділенням. Біля «хрущівки», перший поверх якої займали косметичний салон, кабінет стоматолога та книжкова крамниця з вивіскою «Елла», дядько наказав зупинитися й глянув на годинник. Тепер він світився зеленим:

– Чисто. Вам, юначе, пощастило.

– Мене Демидом кличуть. Демид Корбут. Щиро дякую.

– Семен Якович Бурковець, а це Гарик, – дядько притис до себе малого. По віку в онуки годиться.

– От і познайомилися… ближче.

– Зайдеш? – Семен хитнув головою в бік дверей крамниці.

– Що я там забув? – юнак вагався.

– Зневажаєш книжки? – здивувався дядько.

– Читаю в електронному вигляді. Пригоди, фантастику, підручники й таке інше, – дещо розгублено сказав Демид.

– Запам’ятай, хлопче, той, хто читає книжки керує тими, хто дивиться телевізор.

– Я брехливий зомбоящик ігнорую. Інетом користуюся.

– Помийниця, – буркнув дядько. – Ходімо. Помиєшся, перекусиш, відпочинеш.

Демид не поспішав пристати на запрошення, бо воно скидалося на пастку. Переслідувачі «засвітилися», тож вповні могли підіслати харизматичних, здатних втертися в довіру, типів, аби заманити хлопця в кубло.

– Мені це мало подобається, – Корбут сильніший за старигана і деформованого малого.

– Що ти накоїв? – Бурковець придивлявся до дитячого майданчика, де з’явилися дорослі.

– Вас не обходить, – нахабно заявив Демид.

– Ну то бувай, – Семен відчинив половинку лакованих дверей, пропускаючи вперед Гарика. – Передумаєш, заходь.

Демид спочатку тинявся двором, потім сидів на лавці, мріючи опинитися вдома. Там схоплять. Позавчора матір перелякали чужі, котрі гупали у двері й іменем закону вимагали Демиду вийти. Хлопець прив’язав на балконі міцну мотузку й спустився з третього поверху. Поки зайди страхали тюремними строками жінку, хлопець кинувся навтьоки без грошей і телефону.

Давила спрага, шлунок судомно борсався й вимагав поживу, в голові зависла імла. Ох, як жерти хочеться.

Юнак поступово, крок за кроком, наближався до книгарні. Обережно поклав руку на масивну бронзову ручку, здивувався, чому вона досі на місці, а не в пункті прийняття кольорового брухту, легенько натиснув і просунув голову всередину. Маленький тамбур, ще одні сучасні пластикові двері зі склом. За ними виднілися стелажі, забиті товстими й тонкими книгами. Зліва стояв лакований стіл з шухлядами. Поверхня вкрита зеленим сукном. Лампа під абажуром світилася м’яким жовтим. Бліді відблиски падали на корінці томів. У книгарні прохолодно, чисто й тихо. Здавалося, час, здивований камерністю оточення, зупинився.

Нікого? Нікого!

Демид причинив за собою пластикові двері, ступив на м’який килимок, оцінив затишок і тихо покликав:

– Агов.

Старий не контролює відвідувачів? Будь-хто зайде, візьме книгу й щезне. Демид оминув середній стелаж, піднявся сходами на підвищення, заставлене зачиненими шафами. Крізь скло виднілися товстелезні фоліанти. Напевно, тут зберігалися найцінніші примірники. Господар справжній колекціонер. Мабуть, серце кров’ю обливалося, коли змушений продавати раритет за грубі гроші. Корбут знайомий з одним нумізматом. Той усе життя збирав монети, але зрештою продав колекцію та виїхав до Канади.

– Агов, де ви заховалися?! – голосніше покликав хлопець, зупиняючись під аркою.

– Проходь, – надтріснутий голос дядька наче пролунав з глибини напівтемної вітальні. Вікно задраповане синім оксамитом. Посередині стояв круглий стіл. Уздовж стін, обклеєних смугастими шпалерами, примостилися глибокі крісла. Пейзажні картини чергувалися з натюрмортами й портретами.

– Де ти застряг?! Ми на кухні!

– Я взагалі тут уперше! – роздратовано кинув Демид.

Яскрава смуга світла навскоси перекреслила паркетну підлогу вітальні. Книжкова крамниця одночасно була житлом Семена Бурковця. Хазяїн викупив дві суміжні квартири, об’єднав і облаштував букіністичний магазинчик. Спритний стариган. Має комерційну жилку.

Демид зазирнув у кухню. Маленька, повернутися ніде. Мийка, холодильник, витяжка, відкидний столик і… троє людей. Окрім Гарика та Семена Яковича між столом і холодильником у затисненому стані сиділа огрядна жінка. Світле волосся зібране в куций хвіст. Повні масні губи ворушилися в синхронній послідовності зі щелепами, кінчик довгого носа смішно підстрибував у такт губам, а блакитні оченята затуманені насолодою споживання смакоти.

Хлопець давився слиною: посередині стола глибока миска з гарячим пловом. З жовтого рису витикалися апетитні шматки м’яса. Видно подрібнену моркву, чорні горошини перцю й часник у шкірці. Окремо нарізаний салатик зі свіжих помідорів та огірків. Келихи наповнені світло-рожевим напоєм.

– Душ справа від тебе, – мовив Семен Якович. – Помиєшся, тоді поїси.

Юнак зрозумів, що буде четвертим зайвим. Сперечатися марно, але… Пастка? Підозрювати можна кожного. Спробує довіритися. Демид зачинився в крихітній ванні, переробленій під душову, скинув одяг і сполоснувся прохолодною водою. Відчув полегшення й бадьорість. Гидко одягатися в брудне, однак у книгарні навряд чи передбачений сервіс по заміні, чи пранні одягу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍