Читати книгу - "Колекціонер спогадів, Віталій Механік"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Я готовий, – урочисто заявив Демид, жадібно дивлячись на миску.
– Ганно, піди глянь. Хтось прийшов, – дядько пив прохолодний компот і кидав погляди у вікно, де серед листя дерев ховалися сонні пташки, а перехожі поспішали пірнути в рятівну прохолоду під’їздів.
Жінка ледь не розчавила Демида чималими стегнами.
– Сідай, – Семен перевів погляд на хлопця. – Ганна в нас три в одному: куховарить, прибирає і книжки продає. Живе поруч, приходить сюди вдень. Майже член сім’ї…
Демид нагріб у тарілку всього й більше.
Гарик з острахом глянув на гору їжі й миттю зник.
Семен Якович змовчав, хоча очі сміялися над жадібністю юнака. Хай тільки спробує лишити недоїдки.
Демид вточив плов за кілька хвилин і взяв добавку.
– Ого, а ти справді голодний.
– Два дні.
– Тоді припини набивати шлунок, бо рис такий закреп зробить, що мучитимешся три дні, – порекомендував Семен.
– Дурниці. Олійки випив, де й подінеться. Хіба вперше.
– Студент?
– Так.
– Приїжджий?
– Тутешній, – хлопець прожував огірок, запив малиновим напоєм. – Живу з матір’ю за вокзалом.
– Далеченько звідси.
– Де народився, там і прописали, – знизав плечима Демид. – У мене вибір був?
– Язикатий, – Семен відверто роздивлявся юнака. Скуйовджене волосся стирчало пасмами. Підборіддя заросло світлою щетиною. В блакитно-зелених очах прихований страх, а короткий ніс облазив спеченою шкіркою.
– Цікаво, хто тебе налякав? – Якович задумливо дивився на хлопця, підпираючи кулаком сиву голову.
– Сам хочу знати… Не поліціянти. Спочатку на них подумав, бо я... – Демид запнувся, соромлячись зізнатися, – злочинець. Так сталося. Чиста випадковість. Повівся на запрошення друзів…
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Колекціонер спогадів, Віталій Механік», після закриття браузера.