Читати книгу - "Великий Мольн"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 56
Перейти на сторінку:
у перегонах…

— Поні теж продано? В маєтку більш нема коней?..

Вона відповіла, що їх справді там більш нема. Про Белізера дівчина не прохопилася й словом.

Тоді Мольн почав згадувати, які предмети були в його кімнаті: канделябри, велике дзеркало, стара розбита лютня… Він запитував про все це з незрозумілим запалом, ніби хотів ще й ще раз переконатися, що від його чарівної пригоди нічого не лишилося й що дівчина не може показати йому навіть уламка кораблетрощі, який підтвердив би: ні, не приснилося їм обом… Так водолаз виносить з води каміння й водорості.

Ми з панною де Гале не могли стримати сумної усмішки. Дівчина зважилася пояснити Мольнові все до кінця:

— Ви ніколи більше не побачите чудового замку, де тоді ми з батьком навели лад задля сердешного Франца. Все своє життя ми тільки те й робили, що потурали його примхам. Він був таким дивним, таким чарівним створінням! Та все разом з ним зникло того вечора заручин, які не відбулися. На той час пан де Гале був уже розорений, хоч нам цього ще не сказав. Франц заліз у великі борги, і колишні товариші, дізнавшись про його зникнення, одразу ж учинили нам позов. Ми зубожіли. Моя мати померла, а через кілька днів з'ясувалося, що в нас більше нема друзів… Та хай би хоч Франц повернувся, — якщо, звісно, він живий, — хай би знову заприятелював з колишніми друзями й розшукав свою наречену, хай би відгуляв весілля, хай би навіть усе знову стало таким, яким воно було колись, — хіба можна повернути минуле?

— Хто знав? — замислено мовив Мольн. І більше ні про що не розпитував.

Ми м'яко ступали по невисохлій, уже трохи пожовклій траві: дівчина, яку Огюстен вважав утраченою для себе назавжди, йшла поруч. Коли він ставив свої немилосердні запитання, Івонна, відповідаючи, повільно повертала до нього стривожене личко, і якось, щось кажучи йому, вона довірливо й ніжно торкнулася його руками… Чому ж Великий Мольн поводився, як чужий, як той, хто не знайшов того, що шукав? Чому він здавався таким байдужим? Коли б це щастя прийшло до нього три роки тому, то він, певне, схибнувся б із радощів! Звідки ж брались оця душевна спустошеність, відчуженість, це невміння бути щасливим?

Ми підходили до гайка, де вранці пан де Гале припнув Белізера; сонце, що хилилося до вечірнього пруга, відкидало на траву наші довгі тіні; з того краю галявини долинали приглушені відстанню радісні голоси дітей, що гралися, і ми мовчки милувались надвечірнім спокоєм, — коли раптом біля ферми Об'є, що стояла на березі річки, почулася пісня. Співав далекий молодий голос: певне, хтось вів худобу до водопою; мелодія нагадувала танцювальний наспів, але співак надавав їй протяжності, наче сумній старовинній баладі.

Черевички червоні мої…

Прощавай, моя давня любов…

Черевички червоні мої…

Вже ніколи не вернешся знов…

Мольн підвів голову й почав прислухатися. Це була одна з тих пісеньок, які співали селяни, що затрималися в Безіменному Маєтку в останній вечір свята, коли все вже пішло шкереберть… Ще один спогад — найприкріший — про ті прекрасні дні, які більше не повернуться.

— Ви чуєте пісню? — спитав упівголоса Мольн. — Я піду подивлюсь, хто то співає! — І одразу ж побіг до гаю.

Але незабаром пісня затихла; ще якусь мить було чути, як співак, віддаляючись, підганяв свистом свою худобу. Потім запала тиша…

Я подивився на дівчину. Задумана й пригнічена, вона не спускала очей із заростей, де щойно зник Мольн. Скільки ще разів доведеться їй задумливо дивитись на дорогу, по якій назавжди піде від неї Великий Мольн!

Івонна обернулась до мене.

— Він нещасливий, — сказала вона з болем у голосі. І додала: — І, може, я неспроможна чимось йому допомогти?..

Я вагався, не знаючи, що їй відповісти; побоювався, що Мольн швидко добіг до ферми й уже повертається гаєм назад, тож він може почути нашу розмову. Я хотів підбадьорити її, сказати, щоб вона не боялася розмовляти з хлопцем суворіше, що, мабуть, у нього викликає розпач якась таємниця, котрої він ніколи не звірить ні їй, ні будь-кому іншому, — аж раптом з глибини гаю долинув крик, потім ми почули тупотіння кінських копит і розгнівані уривчасті голоси… Мені враз сяйнуло: щось сталося із старим Белізером, — і я побіг туди, де зчинився цей гармидер. Панна де Гале теж побігла слідком. Мабуть, на галявині помітили, що ми біжимо, бо, коли я заглибився в зарості, почув крики людей, які нас наздоганяли.

У старого Белізера, якого прив'язали, надто низько, заплуталась у недоузку передня нога; він стояв непорушно доти, аж поки побачив, що до нього наближається пан де Гале та Делаж, які прогулювалися в гаю, а тоді, зляканий і збуджений від надто щедро всипаного йому вівса, почав шалено битися; ті двоє чоловіків спробували розплутати коня, але робили це так незграбно, що заплутали його ще більше, ризикуючи дістати удар копитом. І ось, повертаючись з ферми Об'є, їх випадково здибав Мольн. Незграбність цих двох розлютила його, він щомога відштовхнув їх, і вони попадали в кущі. Обережно, одним умілим рухом Огюстен звільнив Белізера. Але надто пізно — нещастя вже сталося: в Белізера, мабуть, було пошкоджено сухожилок, а може, зламана кістка; він стояв, понуривши голову, притиснувши до черепа зігнуту тремтячу ногу, сідло сповзло з його спини. Мольн схилився і мовчки обмацував і роздивлявся коня. Коли він випростався, довкола зібралися майже всі гості, але хлопець нікого не бачив. Лють засліпила його.

— Цікаво знати, хто міг так безглуздо припнути його? — крикнув Мольн. — І на цілий день залишити під сідлом! І хто взагалі наважився осідлати цю стару шкапу, придатну хіба що для легкої двоколки!

Делаж хотів щось йому сказати, — либонь, він збирався взяти провину на себе.

— Мовчи! — вигукнув Мольн. — Ти найбільше завинив. Я бачив, як ти безглуздо смикав за недоуздок!

І знову, нахилившись, він став розтирати долонею суглоб коневі.

Пан де Гале, який досі не пустив пари з вуст, вирішив утрутитися і цим припустився помилки. Він промимрив:

— Морські офіцери звикли… Мій кінь…

— О, то це ваш кінь? — спитав Мольн, повертаючись до старого; він уже трохи охолов, але обличчя його було червоне.

Я гадав, що Огюстен змінить тон і вибачиться. Якийсь час він важко сопів. Потім, мабуть, вирішивши не відмовити собі в прикрій насолоді піти на остаточне загострення, він зухвало сказав:

— Що ж, мені нема з чим вас привітати.

Хтось несміливо докинув:

— Холодна

1 ... 39 40 41 ... 56
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий Мольн», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Великий Мольн"