Читати книгу - "Великий Мольн"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Треба негайно відвести коня додому, — мовив Мольн, мовби не почувши тих несміливих слів, — поки він іще може йти. Не слід марнувати ні хвилини! Поставити його в стайню й більше ніколи звідти не виводити.
Кілька юнаків зголосилися допомогти. Але панна де Гале щиро подякувала й відмовилась. З розпашілим обличчям, ладна заплакати, вона попрощалася з усіма, навіть із Мольном, який, украй зніяковівши, не наважувався подивитися на неї. Івонна, мовби подаючи руку людині, взяла коня за повід, — здавалося, не для того, щоб вести його за собою, а щоб підійти ближче… Над саблоньєрською дорогою віяв вітерець, такий теплий, ніби був травень, а не кінець літа; на живоплоті тремтіло листя. Івонна покинула нас, стискаючи в своїй маленькій руці, висунутій з рукава плаща, товстий шкіряний повідок. Поряд з нею важко ступав її батько…
Сумно скінчилася наша розважальна гулянка! Кожен поволі збирав свої пакунки, посуд, складав стільці, розбирав столики; брички, навантажені речами й людьми, одна по одній виїздили на дорогу; над головами піднімалися капелюхи, прощально маяли носовички. Останніми на моріжку лишилися ми з Мольном, і дядько Флорантен, хоч і мовчав, не міг приховати прикрості й досади.
Ми теж вирушили, наша бричка, в яку був запряжений прекрасний рудий кінь, м'яко погойдувалася на ресорах. На поворотах під колесами порипував пісок. Ми з Мольном сиділи на задньому сидінні; незабаром ми побачили, як зникав вдалині путівець, на який звернули Белізер і його господарі…
І тоді мій товариш, який, здавалося, просто не вмів плакати, раптом повернув до мене схвильоване обличчя, і я побачив, що на очах у нього бринять сльози.
— Зупиніться, будь ласка! — сказав Огюстен, поклавши руку на плече дядька Флорантена. — Не турбуйтеся про мене. Я прийду пішки.
І, спершись рукою на крило брички, він ураз зістрибнув на землю. На превеликий наш подив, він побіг назад і біг аж до путівця, який ми щойно проминули, — до дороги на Саблоньєр.
Певне, Мольн зайшов до маєтку по тій самій обсадженій ялинами алеї, по якій уже колись проходив і де, сховавшись за низенькими гілками, почув таємну розмову гарненьких незнайомих дівчаток…
Того самого вечора, ридаючи, Мольн просив панну де Гале стати йому за дружину.
Розділ сьомий
ДЕНЬ ВЕСІЛЛЯ
Четвер на початку лютого, чудовий морозяний день, віє дужий вітер. Годинник відбиває пів на четверту, потім четверту… На огорожах біля селищ з полудня сушиться на вітрі білизна. В їдальні кожного будинку горить камін, і полум'я виграється в лискучих дитячих іграшках. Награвшися, дитина сідає біля матері й просить розповісти про день її весілля.
Той, хто не хоче бути щасливим, хай підніметься на горище, де до самісінького вечора слухатиме свист і завивання, що навіюватимуть йому думку про кораблетрощу; або хай він вийде за браму, на дорогу, і вітер ударить його ріжками нашийної хустини по губах, наче в несподіваному палкому поцілунку, від якого на очі набігають сльози. Але для того, хто дорожить щастям, стоїть у садибі Саблоньєр на узбіччі грузької дороги самотній будинок, куди мій друг Мольн зайшов з Івонною де Гале, з якою ополудні повінчався.
Від дня заручин минуло п'ять місяців. Вони збігли мирно, настільки мирно, наскільки бурхлива була перша зустріч Івонни з Огюстеном. Мольн досить часто приїздив до Саблоньєра — то на велосипеді, то на бричці. Кілька разів на тиждень панна де Гале, сидячи за вишиванням або за книжкою біля великого вікна, повернутого на рівнину й ялиновий гай, раптом бачила, як миготить за завісою його високий силует, бо Мольн завжди приходив кружним шляхом — по алеї, яка колись уперше привели його сюди. Але це було єдиним — причому мовчазним — його натяком на минуле. Здавалося, щастя приспало його дивну тривогу.
Впродовж цих п'яти спокійних місяців сталося кілька незначних подій. Мене призначили вчителем до невеличкого села Сен-Бенуа-де-Шан. Власне, його не назвеш селом. Це розкидані посеред полів ферми, а школа стоїть на пагорбі біля дороги. Я веду життя самітника; але якщо йти навпростець полями, за три чверті години можна дістатися до Саблоньєра.
Делаж живе тепер в свого дядька — власника будівельної фірми у В'є-Нансеї. Незабаром ця фірма перейде до рук Жасмена. Він часто навідує мене. Мольн, на прохання панни де Гале, ставиться тепер до нього дуже люб'язно.
Ось чому зараз, о четвертій пополудні, коли всі запрошені на весілля роз'їхалися, ми з Делажем і далі бродимо по околицях.
Скромне вінчання відбулося рівно ополудні в колишній каплиці Саблоньєра, чомусь уцілілій від руїни; вона стоїть серед ялин на схилі сусіднього пагорба. Після короткого обіду мати Мольна, пан Серель з Міллі, дядько Флорантен та інші гості посідали в карети й поїхали. Залишилися тільки ми з Жасменом…
Ми йдемо лісом, що тягнеться за саблоньєрським будинком, обрамляючи чималу ділянку цілини, де колись стояв нині вже розвалений маєток. Наші серця сповнені тривоги, хоч ми самі не знаємо її причини й не наважуємося в цьому зізнатися. Марно намагаємось прогнати сумні думки й ошукати занепокоєння, показуючи один одному то заячу ямку, то свіжі купки піску, що їх понагрібали кролики, то сильце, то слід браконьєра… Але, прогулюючись, ми щоразу простуємо до того місця на узліссі, звідки видно зачинений будинок.
Під великим вікном, повернутим на ялиновий гай, є дерев'яний балкон, порослий бур'яном, що хилиться під вітром. У шибках вікна мерехтять відблиски вогню, що горить у каміні. Час від часу у вікні миготить чиясь тінь. А на довколишніх полях, на городах, на самотній фермі, що лишилася від колишніх службових прибудов, — тиша й ні душі. Орендатори поїхали до містечка, щоб відсвяткувати щастя своїх господарів.
Інколи вітер, насичений вологою, що ось-ось закрапотить дощем, овіює наші обличчя й доносить до нас ледь чутні звуки фортепіано. В зачиненому будинку хтось грає. Я на мить зупиняюсь і вслухаюся в тишу. Мені причувається, наче далекий тремтливий голос несміливо виливає свою радість у пісні… Це нагадує сміх дівчинки, яка зібрала в своїй кімнаті всі іграшки й розіклала їх перед своїм другом… Я думаю й про хистку радість молодої жінки, яка, надягши гарну сукню, вперше з'являється в ній перед людьми, ще не знаючи, чи вона їй пасує… Наспів, якого раніше я не чув, нагадує молитву, ніби хтось укляк навколішки перед своїм щастям і благає його не бути жорстоким…
Я думаю: «Нарешті вони щасливі. Поряд з нею — Мольн…»
Тільки про це мені дізнатися б, тільки в цьому мені пересвідчитися б, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Великий Мольн», після закриття браузера.