Читати книгу - "Сам себе катаю"

У наш енергетично напружений вік не можна не враховувати і такий покажчик, як витрата енергії. З'ясовано: з-поміж усіх живих істот, які пересуваються по землі з допомогою своїх м'язів, найнижчий коефіцієнт корисної дії має гадюка, тобто вона докладає найбільше непродуктивних фізичних зусиль. Наступні умовні місця (в порядку зростання ккд) займають ведмідь, заєць, людина, кінь, слон. Підраховано, що пішохід, долаючи один кілометр шляху, витрачає 0,75 калорій іа один грам своєї ваги, кінь — 0,7, заєць — 0,85. А коли людина сідає на велосипед, енерговитрати зменшуються вп'ятеро (!) — кожний кілометр "забирає" 15 калорій на грам ваги. У порівнянні з іншими транспортними засобами, велосипед потребує в чотири рази менше енергії, ніж реактивний літак, і обходиться лише п'ятою частиною тієї енергії, з якою рухається автомобіль.

У багатьох відношеннях велосипед є ідеальною кандидатурою для індивідуального транспорту XXI століття. Він легкий і простий, економічний і екологічно чистий, безшумний і не вимагає гаража, на дорозі займає незначну площу і до того ж корисний для здоров'я. Та хоч би як ми розхвалювали достоїнства велосипеда, він має і свої слабкі місця. Бо відкритий з усіх сторін для вітру і дощу, сонця і холоду, позбавлений комфорту, до якого так звикли в салоні авто. Та й не кожен заважиться втиснутися на цій тендітній машині в грізний потік димучих автомобілів. Усі ці недоліки, як запевняють фахівці, має усунути веломобіль, що є прямим спадкоємцем велосипеда.

Справді, чи варто використовувати 1,5-тонну машину з 60-ма кінськими силами, щоб дістатися на роботу або виїхати на відпочинок за місто? Для такої мети цілком придатний велосипед чи веломобіль потужністю в одну кінську силу. Адже переважна частина кінських сил автомобіля вилітає… в трубу, бо витрачається на подолання опору повітря і перевезення своєї ваги. На "чистий рух" автомобіль витрачає тільки 500 Вт, тоді як веломобіліст — 150 Вт, і здатний продукувати їх за педалями тривалий час та ще й з оздоровчим ефектом для себе. Як бачимо, різниця суттєва. За графою економічності веломобіль взяв гору і над велосипедом. При швидкості 20–25 кілометрів за годину йому потрібно в 2–5 разів менше енергії, ніж гоночному велосипеду. Завдяки чому? У веломобіля висока обтічність кузова і зручніше положення водія, який може лежати, наче на дивані, і зовсім не турбуватися про рівновагу. Крім того, він швидко набирає розгін і довго котиться за інерцією навіть проти вітру.

Давно приглянувся веломобіль конструкторам так званих малих транспортних засобів у нашій країні. Вже 1975 року харків'яни побачили на вулицях міста безмоторну машину, що виблискувала велосипедними колесами. То був веломобіль "Віта", сконструйований тоді ще лаборантом Харківського автомобільно-дорожнього інституту Юрієм Стебченком. Через кілька років він змайстрував своєрідний різновид веломобіля — двомісний велокарт, призначений для тренувань юних гонщиків. Його конструкція нескладна, виготовити може кожен, хто хоч трохи розуміється на велосипедах, оскільки машинку зібрано із стандартних вузлів спортивного і дитячого велосипедів. А перегодом телебачення і преса розповіли про ще одну велоновинку.

Ідея велосипеда-ваговика прийшла до старшого інженера ХАДІ Ю. Стебченка, коли він упорядковував ділянку на дачі. Не маючи власного автомобіля, досить скрутно було доставляти від залізничної станції будівельні матеріали, інструменти тощо. І Стебченко вирішив якось вийти із становища. За основу взяв звичайний спортивний велосипед, доповнивши його нескладними вузлами та деталями. Технічною особливістю його веловаговика є приставка-паралелограм з двома поворотними вилками. Керування здійснюється з допомогою кермової трапеції. Нетрадиційне розміщення здвоєних передніх коліс надає веломашині стійкості на поворотах, а в багажнику між передніми колесами вміщується 30–50 кілограмів вантажу. Дуже зручною виявилася вона і в умовах міста. На ній можна поїхати на базар за свіжими овочами, в ліс по ягоди та гриби, на рибалку.

Ось так велосипед вийшов на важливу стратегічну проблему — господарчу. Велоконструктори встановили, що при середній швидкості 25–30 кілометрів за годину веловаговик може перевозити до 80 кілограмів, не враховуючи ваги водія. Очевидно, тому в багатьох країнах світу на велосипедні колеса стали покладатися більше, ніж на автомобільні. До того ж велосипеда-трудівника можна пристосувати і для виконання інших робіт, скажімо, качати воду, боронувати, полоти тощо.

Обмеженість вільних майданчиків та певні труднощі, пов'язані із зберіганням транспорту, зумовили появу складаних веломобілів. Вдалу конструкцію розбірного двомісного веломобіля створив В. Ульяновський. Його "Колібрі" при вазі 35 кілограмів має такі габарити: у робочому положенні 1550X1350X1050, в складеному— 1350Х1050Х450 міліметрів. Як стверджує сам конструктор, цю незвичайну веломашину він виготовив в домашніх умовах, користуючись одним механічним інструментом — електродрилем.

Дослідний зразок "Колібрі" демонструвався на ВДНГ СРСР у Москві, де був відзначений срібною медаллю. У цьому веломобілі спеціалісти побачили важливі риси можливого промислового варіанту.

У Москві відкрився Клуб ентузіастів біотранспорту. Тут під керівництвом досвідченого конструктора В. Ульяновського розробляють спортивні веломобілі, проводять дослідницькі роботи щодо застосування легких матеріалів, зокрема алюмінієвих сплавів, полімерних плівок, сучасної технології. Один із клубівців — випускник МАДІ Олександр Лавренко змайстрував веломобіль з особливою конструкцією рами, що з'єднує дві двоколісні секції. Отже, за півхвилини веломобіль можна роз'єднати на два "велосипеди моделі Лавренка". Неординарна конструкція рами дала можливість ліквідувати осьові навантаження на колеса, збільшити стійкість веломашини на віражах. На дачу, що знаходиться на відстані 30 кілометрів, Олександр, його дружина Ліна та трирічний син Павлик прибували на своєму велоекіпажі за годину. А це — швидкість міського маршрутного автобуса.

Щосереди після робочого дня московські прихильники біотранспорту — робітники, студенти і учні, інженери, учені і просто пенсіонери — збираються в пілоні Центрального парку культури та відпочинку імені М. Горького. До пізньої ночі не стихають дискусії над ескізами, кресленнями та новими моделями. Розглядаючи творчі роботи, техрада клубу враховує і їх патентоздатність. Вона ж готова поділитися своїм досвідом як в індивідуальному порядку, так і задля організації заводського випуску веломобілів.

Конструюванням біомобілів захоплюється чимало молодих романтиків Вільнюса. На рахунку групи, яку очолює В. Довіденас, більше двадцяти моделей різного призначення. Всі вони успішно пройшли випробування дорогою в гонках, проведених як у місті, так і за його околицями. Найбільша швидкість, якої досягли спочатку, не перевищувала 40 кілометрів за годину. Зрозуміло, такий "поріг" не влаштовував вільнюсців. Адже тоді зарубіжний рекорд швидкості (1980 р.), наприклад, для двомісного веломобіля сягнув за цифру 100. Знаючи про це, вільнюсці засіли за книги, вивчили антропометрію, фізіологію, аргономіку… і з'ясували, що перші моделі були далекі