Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Розділ 20. Валєра. Найкраща колискова.

Замкнувши кімнату, я швиденько спустився на перший поверх. Майже одразу у фоє побачив Мехмета, незвично одягненого у звичайнісінькі джинси та оливкову футболку. Одразу і не скажеш, що чоловік весь день провів на кухні з фартухом на грудях. 

– Нас вже чекають, пане, – ввічливо  почав він, вказавши на двері.

– Чого ж ми чекаємо?

Моєму щастю не було меж. Він пішов першим, а я одразу ж за ним, та на терасі зіштовхнувся з панянкою, яка так і норовилась пропалити мене поглядом тисячі запитань.

– Привіт, – якось невпевнено або ж винувато промовила Айлін, уважно дивлячись на мене.

– Доброго вечора, пані Айлін, – відповів досить офіційно й оминув, дівчину.

– Ем, Валерію… – спинила вона, вхопивши за лікоть. – Маю кілька запитань…

– А я не маю часу, пані. Тому, мушу перепросити, але мені вже час.

– Вночі?

Вона так здивувалась, наче на дворі була комендантська година, а мені до повноліття ще далеко.

– Та ніби... – я уїдливо посміхнувся, озираючись на небо з зірками. – Чи я маю у вас дозволу запитати?

Дівчина розгубилася, це важко було не помітити, але в мені образа чомусь не минала. Принаймні, коли перетнулись віч-на-віч. За весь день я намагався уникати всіх, працюючи над книгою. А тут не пощастило. Озирнувся на Мехмета й, ще раз перепросивши, залишив Айлін при своїх запитаннях. Навіть гадки не мав, про що це раптом надумала запитати дівчина. Хоча було б цілком логічно припустити, що в якусь мить їх гарного вечора, щось нашіптувало, що зустріч мала бути з іншим… Втім, мені було не до того. Ніч обіцяла бути гарною і надихнути мене на завтрашній день. Карім повідомив, що вже завтра новий маршрут, тож натхнення не завадить, аби не пошматував дорогою баклана.

Своєю, не надто потужною тойотою, Мехмет кудись нас віз вглиб острова. Щоправда, всю дорогу він ділився враженнями від книги, але ні словом не промовився про автівку, яку він знайшов для мене. Звісно, я запевнив, що планую її орендувати на час цих пригод. Тим більше тепер, коли потребую саме усамітнення від усіх цих… Ну, добре, від деяких людей.

Зупинятися Мехмет почав, щойно на узбіччі помітив світло фар та силует якогось цупкого чоловіка.

– Приїхали, пане.

– А можна без “пане”? – запитав крізь посмішку.

– Можна, але в нас так заведено. Тим паче я занадто вас поважаю. Тому прошу, пане.

Всміхнувшись крізь темні вуса, Мехмет вийшов з автівки й попрямував до чоловіка. Прямо на ходу простягнув йому руку. Побачивши мене, чоловік перевів погляд знов на кухаря.

– Це він? – запитав той, підходячи до мене.

– Так, Саміре. Познайомся з паном Валерієм.

Прикриваючи долонею світло фар, я помітив простягнуту до мене руку. А вже ближче й широку усмішку незнайомця, який одразу почав тиснути мою руку.

– Радий знайомству, пане. Мехмет мені всі вуха прогудів про вас!

– Дуже радий, Саміре бей… 

– Мехмет казав, що вам потрібна автівка на час перебування на острові, а відмовити йому я не міг! – і вклав в мою долоню ключі. – Він дуже слухняний, тож і для нього буде не менша честь возити вас.

Відійшовши в сторону, Самір зробив для мене відкриття. 

– Рубікон? Тут? – все ще не вірячи, промовив я й торкнувся капота. – Неочікувано…

– Пане, це моя тойота слабкодуха, бо дуже вже люблю її, щоб замінити, – втрутився Мехмет з-за спини. – А Самір любить гарні автівки! Крім того, на острові є місця де саме ним варто їздити. 

– Я тепер точно ваш боржник! 

На мій захват чоловіки гучно засміялись. Під триста кінських сил теж не погано, не моя красуня, але витиснути щось та й можна. Віз Саміра з вітерцем й він показав кращу дорогу та де які зрізи, а куди не варто звертати. Повний привід це не задній, але Самір від поїздки залишився не в меншому захваті, ніж я. Наче в мене сьогодні був день народження і який триватиме понад два місяці! Супер!

Навіть повернувшись в номер, я всміхався ніби пацан після вдалого побачення. Е ні, без побачень! Ніби гонщик після вдалих перегонів! Ось, це про мене. Словом, вимкнувся я ледь не одразу знову подумки проїхавши кілька кіл, під мелодичне ревіння двигуна цього звіра. 

Будильник збудив мене о сьомій ранку. Прагнув якнайшвидше відшукати підказку та попрацювати, щоб ввечері знову надихнутися. Щоправда, аби не перегнути палицю й втративши голову, жіночий роман не перетворився в екшн. Вдягнувши шорти-карго кольору хакі та їм в тон боксерку, я поквапився на сніданок. Мехмет одразу всміхнувся, як побачив мене, але не сильно відволікався, бо залишити без сніданку він не міг. 

– Бачу, ви виспались, – крізь посмішку відзначив він й обернувся до жінки біля плити. – Фазіле, зроби гарну порцію пану Валерію. 

– Та мені вистачить кави, Мехмете. Хоча можна ще ваш смачний бьорек.

Жінка всміхнулась і заметушилася покласти на тарілку два шматки. Коли поверталися вночі додому, Мехмет промовився, що для них вкрай приємно, що хоч хтось з нашої делегації володів турецькою. Тож, вкотре зрозумів, чому мої порції завжди були “особливими”. Та і як можна було не любити мене? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍