Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

Доки я сидів на терасі зі своїм, доволі таки, раннім сніданком, поступово почали сходитися й інші. Першою, як не дивно, побачив Уляну, знову якась чи то похнюплена, чи то зла з самого ранку на весь світ… Навіть страшно було робити інші припущення. Зустрівшись зі мною поглядом, на мить спинилась та я вказав на стілець перед собою і… О, диво, вона підійшла!

– Добрий ранок, – невпевнено промовила дівчина, заправивши світлу прядку за вухо. – Ти сьогодні ранній птах…

– Бо ранок дійсно добрий, чому б не політати першим?

Брови Уляни здивовано ковзнули вгору.

– Таки сталося диво… – пробурмотіла вона.

– Ще б тебе воно торкнулося.

Злісно стулила губи, а потім навіть здалося, що вона планувала шляхи відступу, щоб відсісти за інший стіл. Виявилося, що й справді так. Сіпнулася, щоб підвестись, та я вчасно впіймав її за руку.

– Залишся, – невпевнено промовив, відчуваючи її долонею. – Вибач, не хотів образити. Просто ти дійсно завжди десь далеко… Отже, це ж не погано, якби диво й в тебе викликало усмішку.

Мабуть, з хвилину Уляна мовчки розглядала мене, наче я таки чоловік місяця тільки не на обкладинці календаря, а перед нею. Та коли на пухкеньких губах прошмигнула посмішка, я з полегшенням зітхнув. Буря нас оминула. 

– Тобі личить усмішка, – промовив через деяку паузу, доки перед дівчиною Мехмет поставив її сніданок. – Всміхайся частіше, Уль. Життя занадто коротке, щоб марнувати його, сумуючи.

Дівчина на мить перестала їсти, трохи нахиливши голову вбік. Здалось, що зараз знову до чогось доколупається, але всміхнулась й поставила до рота шматок яєчні та сиру. В неї дивовижні очі. Ніби ранкове небо в них затрималося… Та й взагалі, вся вона якась… Інакша чи що… Звісно, вона не сильно прагнула розмовляти, але все ж наважилась хоч якось підтримувати мою розмову. А я ж навіть не знав про що розмовляти з нею, боячись вибуху в будь-яку мить.

Через пів години столики були вже зайняті і я вкотре відзначив плюс бути першим. Ранній сніданок хоч на трохи позбавив мене можливості перетинатися з Тімом та Айлін. Хоча він одразу ж сів за мій столик, щойно побачив мене. Та, не надто вагаючись, я підвівся.

– Чекатиму в авто, – буркнув наостанок й попрямував до автівки.

Баклан, звісно ж, був здивований цьому звіру, адже надані автівки для пошуків було лише дві та й ті старенькі.

– І де ти його надибав?! – дивувався меланхолік, сівши на пасажирське сидіння. Захвату, як в дитини, а очі по п’ять копійок.

– Треба знати місця.

Був небагатослівним. Не бачив ні сенсу, ні найменшого бажання вести з ним теревені. Справа і тільки. Острів, мабуть, вдвічі був більшим за Вінницю, може й втричі, але здавалося, що він значно більший. Постійні повороти, схили та гори, які повторювалися, створювали відчуття їзди по колу. 

Вночі Самір в навігаторі показав розташування кількох водоспадів, але направили нас до меншого. Хоча, коли ми вже були на місці, він виявився, що “малий” – це навіть гучно сказано, йому більше підійшло б “мацюпусінький”. Але від того він був не менш гарним.  Втім, може й це лише здалеку так здалося. Але припаркувавши джипа, взяв мапу, телефон та пішов до цього красунчика, що з-поміж скелястих порід знайшов собі шлях на волю. 

Чим ближче ми підходили, тим гучніше ставав його шурхіт, що навіть музику починав перекрикувати. Баклана поряд намагався не помічати, хоча й доводилось. Бачив, як щось белькотів губами, розказуючи мені, або ж знову ниючи, про важке життя… Але вкотре не розумів, як можна було йому віддати перевагу… 

Ставши на кам’янистому краю, я оглянув усі можливі варіанти для сховку підказки. Навряд чи тут є страшні печери, як іноді буває у фільмах, коли за товщею води приховано таємний вхід в печеру… Та й варіантів не багато: або біля підніжжя, або ж вгорі. Глянув ще раз на мапу та на чітку крапку посередині водоспаду. 

– Ти шукаєш внизу, – діставши з вуха навушника, промовив вкрай коротко та рушив вперед.

– Тобто, я внизу?! – якось налякано відреагував баклан, спинивши за руку.

– Тобто, що ти лізеш у воду, а я на скелю, що не ясно? 

– А-але я не хочу лізти в воду!

А це вже цікаво. Скрививши губи в посмішці, я глянув на нього через верх окулярів. Отже, ми не любимо мочити лапки… Ну-ну. Побачимо. 

– Я сказав: лізь у воду.

Викарбував кожне слово й рушив до скель, шукати лазівку. 

– Валєро! – голосив баклан, а я лише упивався цими милозвучними криками душі, підійшовши до зручних виступів.

Нехай викричиться, аби лише захрип і дорогу назад мовчав, а бажано й весь день. Або два. Вже передчував благодатні дні…