Читати книгу - "У що повіриш ти?, Сафі Байс"

− О, спасибі, – я простягаю руку, щоб забрати його, але тут пальці незнайомця стискаються над розписаним рунами дерев’яним диском.

– Ви кудись дуже поспішаєте? 

Цей нахаба ще й посміхається!

– Дуже! – підтверджую я. 

Невже з мого погляду не читається жирним підкресленим червоним шрифтом: «віддай-бо-зараз-уб’ю»?

– То, може, я поверну цю дивну річ, коли ви матимете трохи більше часу?

Зараз точно вріжу йому!

Святі хмарки! Я не можу гаяти жодної секунди, а він тут стоїть, посміхається і ставить дурнуваті питання! 

– О, залиште собі! – я махаю рукою і відвертаюся. 

Біс із тією дерев’яшкою! Яка з неї користь? Вона навіть не гарна.

– Хіба це не талісман? – питає хлопець, підступаючи ближче. 

– Так, – погоджуюсь я. – Дурні дівчачі забобони.

Звідки він знає? Хоча, щоб це іще могло бути? Прості брелоки не носять на ручці сумки. І з ними зазвичай бувають ключі.

– Але, якщо віриш у щось, це набуває певної сили, – не відстає хлопець.

– Сьогодні він упав, значить, сил у ньому не так багато, – говорю я.

– А може, навпаки, він саме так проявив свою силу? – заперечує незнайомець.

І тут мене, ніби сковородою по голові, ошелешує розумінням. Я зупиняюсь і уважно дивлюся на хлопця. Не просто дивлюся – безцеремонно роздивляюся.

На кілька сантиметрів вищий за мене. Волосся (о, небо!) руде. Трохи темніше, ніж у мене, але світліше за шевелюри моїх кузенів. Чому я одразу цього не помітила? Очі карі. Це ніби побачити чоловічу подобу себе…

– Ми раніше не зустрічалися? – вражено питаю я, навіть не замислюючись про те, що кажу. 

З таким питанням частіше хлопці чіпляються до незнайомих дівчат, аніж навпаки.

– На жаль, – він знову посміхається. 

І цього разу мене не бісить його посмішка. А про час я вже майже не думаю. Лише м’язи на ногах досі у такому напруженні, ніби будь-якої миті готові до високого старту. 

– Але я дуже хотів би, щоб ми зустрілися знову.

– Ходімо зі мною, − ще одна незапланована фраза. – У моїх братів сьогодні день народження. Це буде таємний збір рудих, − останні слова я кажу пошепки, трохи нахилившись до вуха незнайомця. Так, незнайомця! Я навіть про ім’я його ще не спитала, а вже запрошую з собою. Та що ж це таке?

− О! − здивовано видає він. – Як же на день народження без подарунків? Треба хоч вина прихопити дорогою. 

− Так і зробимо, − з жахом помічаю, що на світлофорі знову червоний. Перші секунди червоного. – Я знаю, де є гарне вино. 

− Чудово, − в його очах сонячне світло запалює золоті іскорки. Від цього погляд хлопця здається неймовірно теплим. – Мабуть, саме час познайомитися? − єдина фраза, що звучить у нього з відтінком ніяковості. – Я Ігор. 

− Яна, − швидко відповідаю я. – Нам слід поспішати, − киваю у бік світлофора, що нарешті засвітився зеленим. 

Ігор пропонує нести коробку з тортом. Віддаю її з певним ваганням – проскакує думка про те, що він може застрибнути з нею у найближчу маршрутку. Звісно, торт – це не те, що зазвичай крадуть на вулиці. Але як узагалі можна комусь довіряти, коли близькі друзі підсовують тобі печиво зі снодійним, а хлопець – гаразд, привид хлопця, який колись тобі подобався, хоче переспати з тобою для виконання власних бажань? Про батька з його любов’ю навіть згадувати не хочу. 

Ми купуємо гарненьку пляшечку сухого червоного у винному маркеті. Точніше, це Ігор її купує. І за сім чи десять хвилин дороги встигаємо стільки всього переговорити, що на порозі квартири Руслана і Ліни в мене вже таке відчуття, наче ми зустрічаємося, щонайменше, протягом року. 

− Скажеш усім, що я твій хлопець? − питає він, доки я тисну на кнопку дзвінка. 

− Схоже, це буде найбільш адекватним поясненням, − встигаю відповісти тієї миті, коли двері відчиняються.

І тут на нас навалюється лавина усмішок, надувних кульок, обіймів, поцілунків. Я помічаю, як чиїсь руки несуть над головами коробку з тортом. Брати у святкових ковпачках буквально притискають нас з Ігорем до стінки. 

− То це твій хлопець? – Руслан схрещує руки на грудях. 

− Про якого ми нічого не чули, − Роман повторює його позу й театрально насуплює брови. – Чи, може, ще один наш брат, якого ти протягом усіх цих років тримала у підвалі?

Важко не помітити того, що всі ми четверо дуже схожі своїм рудим волоссям і блідолицістю. Хоч би веснянки в когось були для різноманітності!

− Це твій хлопець? – вклинюється поміж хлопців Ліна. – І ти мені не казала! Якщо про нього знала Ольга – я спалю вас обох на вогнищі!

− Не знала, − поспішаю заспокоїти подругу. – Це Ігор. І я хотіла його познайомити з вами усіма саме сьогодні. 

− Сістер, оце так подаруночок! – Роман обіймає мене своїми розкачаними за останній рік руками. 

Руслан не поділяє його пристрасті до тягання залізяк, тому на вигляд трохи худіший. І природніший. І його обійми не схожі на чавильний прес.