Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

*  *  *

Катерина прекрасно бачила, що Родіону зараз дуже погано. Він переживав дещо вже йому знайоме, – але ж хіба до горя звикнеш?

Нам, до речі, доволі прикро, що ми поки що не можемо детально розказати про гостю Родіона, адже наші слова закінчуються там, де закінчується свідомий кругозір іконописця, й тому скажемо тільки те, що помічав сам Родіон. По-перше, він був вельми здивований, коли мав нагоду побачити, що в Катерини присутній мобільний телефон, причому далеко не найгірший, й що вона постійно по ньому розмовляла з кимсь, при цьому не дозволяючи Родіону в цей мент підходити навіть до нього: казала, що дзвонить бідний татко, який сильно за неї боїться, й розмови в них будуть інтимні й неприємні. По-друге: одного разу йому вдалось вчути (ні, звичайно він не підслуховував, адже Родіон і без того мав своїх проблем по горло, та й горе за Власиком не сходило з серця) в трубці Катерини дівочий голос. Все ж, тоді він на це не зважав, бо, окрім Власика нізащо більш не думав. Його втрата, як вважав Родіон, набула в його душі вигляд смерті. Але ж чи вистачить в нього на цей раз сили воскреснути? Так раптом життя завдало йому тяжких ударів, тож чи буде тепер якийсь сенс продовжувати гру, коли нікого вже не залишилось? Подивіться лишень на його «список взаємної любові»: жінка покинула його, а коли начебто вернулась в його душу, він знов її згубив – тож викреслюється зі списку; той же день маленький Власик щез, можливо заліз на балкон, на підвіконня й випав з вікна, тому викреслюємо і його. Але ж, є ще третій…

Родіон Михайлович сидів на кухні. Ні, в нього не текли уже сльози. Він знав, що тут сльозами не поможеш. Він думав, куди тепер звертати свою долю, своє життя. Без любові ж, фактично, для людини суспільства не існує; її горизонт губиться в жорстокості сього світу, але ж чи хоч одна людина в світі залишалась без любові? Чи її завше підтримує, й відповідно любить Першопоштовх, який дає нам рушійну силу та є джерелом енергії не тільки для нас, але для всього Всесвіту? Родіон Михайлович взяв кухонний ніж та підніс його до товстого передпліччя, де зараз виступали блакитні жили. Якби Першопоштовх його не любив, він би змусив його правицю розрізати ті жили. Тож, чи була в світі людина, залишена взагалі без любові, одна? «Такої не було, – думав Родіон Михайлович, – не було принаймні на цьому світі. Поза цим світом таких буде багато. Але тут нам, тим не менш, допомагає Він. Він єдиний, хто залишився живим та щирим до взаємної любові до мене. Однак після смерті Він мене покине. Ні, Він може мене покинути, якщо я сам захочу покинути цей світ. До цього стоїть буквально міліметр. Він допомагає нам в цьому світі, адже це не наш світ, для нас був уготований інший, сотворений Словом. Згадай: Ідіть ви від Мене, прокляті, у вічний огонь, що дияволові та його посланцям приготований. Отже, пекло приготоване не для людей, а для диявола і його посланців, а для людей приготоване Царство. Тоді виходить, що на порозі пекла закінчується любов Божа.

Але ж якщо в Царстві є Бог, а в пеклі Сатана, то хто тоді тут, на Землі? Хто цар цього світу, який фактично займає його на деякий час, адже той цар, рівно як і пекло, і земля, і Царство, сотворене було Початком та Кінцем?». Родіон Михайлович тоді подумав про Андрія Прокоповича. Тим же часом він притулив студене лезо ножа до передпліччя. Один легенький поштовх відрізняє його від мерця. І тоді став він думати про відносно кумедні речі, наприклад: «Цей ніж дуже добре ріже хліб: цікаво, як він різатиме мою шкіру. Як виглядатимуть вени?». Родіон вже впевнився, що не стане перерізати собі руку, але ще мусив, так би мовити, потримати своє життя на волосині, щоб зрозуміти врешті, що Бог його любить. Тепер він відпустив лезо, й тоді ж миттю второпав, що це були саме два його єдині шляхи: самогубство, або… або чернецтво. Родіон Михайлович мусив відійти від суспільства, бо в ньому нічого вже для нього не лишилось. Тоді він рішив, що допише ікону Богоматері для Андрія Прокоповича, щоб цим закінчити свої мирські діяння. Та може, хіба що побачить ще свою невістку.

В той час на кухню прийшла Катерина. Вона тільки що розмовляла по телефону на балконі. ЇЇ окуляри стовбичили майже на самому кінчику носа, але вона їх не поправляла. Вона помітила тяжкий, та як для себе підмітила: «безнадійний» погляд Родіона Михайловича, що дивився на кухонний ніж на столі. Вона, певне, думала, що він зараз в тяжкій депресії. Тоді Катерина відкрила холодильник та дістала звідти майже повну пляшку «Первака».

– Боюсь, Родіоне, ви не знаєте, як люди віками вже переживали різні нещастя, – сказала вона, видно, критично судячи із великої кількості горілки в пляшці. – Де у вас тут філіжанки?

Родіон Михайлович їй не відповів. Можна сказати, він її навіть не слухав. Він думав про чернецтво, згадував печери, богоугодних в своїх рака та мироточиві глави, а все що відбувалось навколо, він вважав безсумнівним гріхом. Тим не менш, він відірвав погляд від ножа, коли перед ним засяяли дві чарочки. А коли по ним полилася напівпрозора рідина, думки його геть збились, й він підняв голову до Катерини із втомленим закидом.

– Я не п’ю, – сказав він.

– Не п’єте? А як же! Ой, Родіоне, давайте, підтримаю, поможу. Тримайте.

Катерина подала йому чарку. Він взяв. Тоді Катерина промовила: «Забудемо про ваше горе!» та цоркнула своєю чаркою об його й випила до самого денця, закинувши голову догори. Родіон же в той час тільки дивився на чарку, заповнену горілкою, й думав, як же все-таки багато гріха в цих предивних людських насолодах.