Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

       Церемонія розпочалась. «Піднімись, сер Персіль Ванстен — лицар Денегора! Піднімись, сер Гальвард Гріммарк — лицар Денегора! Піднімись, сер Грет Фарнкрофт — лицар Денегора!…» — голосно промовляв король Ігвард, а його меч виблискував, коли він торкався ним плеча кожного нового лицаря. Це був момент, коли меч дарував титул, як символ довіри. Кожен новий лицар, стоячи перед королем, відчував велич своєї родини. Вона була глибше за формальності чи традиції — це була доля, що покладалася на плечі кожного з них. Їхні очі сяяли гордістю, а серця билися в ритмі вже нового життя. Кожен ново посвячений відчував, як важливість титулу проникає в душу, стаючи частиною їхнього буття, і разом із ним — все те, що цей титул вимагатиме від них: честь, сила, відвага, і вірність до кінця. Тепер, стоячи перед королем після кількох хвилин урочистого моменту, всі упустили голови на честь загиблих. Після короткого вшанування король звернувся до Грета: «Тепер ти лицар. Ти радий?» — запитав він, відчуваючи у своїх словах цікавість. Грет, весь сповнений гордості, з усмішкою відповів: «Звісно, Сір!». Це був момент, який запам’ятається кожному з нас на все життя.

       Після урочистої посвяти відбувся банкет, на який були запрошені лише нові лицарі та король. Бенкет був скромний, але наповнений величчю події, кожен тост, кожне слово звучало з важливістю, що перевищувала будь-які матеріальні багатства. За столами панувала атмосфера радості та гордості — не лише за досягнуте, але й за новий етап у житті кожного з ново посвячених. Ігвард сидів серед них, уважно спостерігаючи за їхніми обличчями, відчуваючи у повітрі енергію змін. Він розумів, що цей день стане важливим у їхніх життях, втрачаючи і здобуваючи частину себе, вони стали частиною більшого, значущого — королівства, що відновлюється, що будується знову і знову, в кожній битві, в кожній посвяті. Кожний такий день, як знак, що королівство відновлюється.   

       По завершенню короткого бенкету, лицарі вирушили на турнір, що б оцінити юних воїнів. Це був шанс продемонструвати, хто з них найбільш гідний титулу лицаря Денегораю, старіші чи молодіші. Під урочисті вигуки та захоплені погляди публіки, на арені розпочалися бої, де кожен хлопець показував свою майстерність у поводженні зі зброєю. «Вітаю вас, лицарі благороднішої армії у світі! Сьогодні ми дізнаємось, хто з вас — найсильніший!» — оголосив Ігвард з трибуни, його голос звучав з емоційною силою, що відлунювала серед арени. «Хай переможе кращий! Во ім’я всіх загиблих!» — додав він, і турнір почалася. Бої один за одним змінювались, удари мечів лунали в повітрі, звуки щитів змішувались з криками підтримки. У кожному поєдинку відчувалась честність і відданість, але, зрештою, на арені залишилось лише чотири учасники: Вісент, Лео, Олаф та Грет. Бій між Вісентом і Олафом тривав кілька хвилин, але в результаті Олаф здобув перемогу. Тоді ж, між Лео та Гретом, відбувся запеклий поєдинок, в якому Грет вийшов переможцем. Лео виглядав обуреним, він стверджував, що бій був нечесним, але молодіший лицар його не слухав, радіючи за свою перемогу. Фінальний бій між Олафом та Гретом був найочікуванішим. Олаф знав, що переможе, тому вирішив піддатися земляку, дозволивши йому здобути перемогу. Після бою король підняв кубок і, звертаючись до всіх присутніх, виголосив: «Вітаю з перемогою сера Грета Фарнкрофта!». Він вручив Грету кубок переможця, і це стало великим святом для всієї публіки.

       Після турніру Ігвард вирішив навідатись до Марієтти, яка пропустила і святкову церемонію, і сам турнір. Він тихо зайшов до її покоїв і побачив її сплячою, а поряд Едріана. Король подивився на них кілька хвилин, а потім тихо вийшов, не бажаючи заважати. Повернувшись до своїх покоїв, він побачив радісного Мартіна, який, побачивши його, не змусив себе чекати: «Чому не брав участі у турнірі?» — посміхаючись, запитав слуга. «Страшно?» — додав він, продовжуючи насміхатись. «За станом здоров’я» — бистрим темпом голосу відповів Ігвард, відчуваючи втому не лише фізичну, але й моральну. «Якщо ти закінчив діла, то можеш йти до себе», — додав він злегка грубим тоном. Слуга, здивовано запитав: «Щось сталось?». Ігвард, не бажаючи відкривати свої переживання, відповів: «Просто втомився». Мартін розумів причинну втоми, як не як, це саме він провітрював королівські покої. «Ну добре, тоді я піду. На добраніч!» — сказав Мартін. Ігвард лише повторив: «На добраніч». Хлопець покинув королівські покої, а король залишився один у своїх покоях, лежачи в ліжку, він знову думав про Вієтту.

       Ніч огорнула замок темрявою, лише слабке світло свічки тремтіло у покоях. Марієтта та Едріан спали, а руки дівчини міцно тримали руки хлопця, а серце билося навіть у сні від. І саме в цей момент, коли було все гаразд, все навколо замерло, Едріан різко зітхнув. Його тіло здригнулося, а руки, що тримали її, втратили силу. Він стиснув її руку, і в його погляді було щось, що здавалося остаточним. «Прощай…» — прошепотів він, його голос ледве чутно вирвався з-під губ. І хоча він хотів сказати ще багато, його слова розчинилися в нічній тиші, немов останній подих. Його обличчя посіріло, і все тіло стало холодним, ніби життя залишало його з кожною миттю. Марієтта різко прокинулась. Вона не розуміючи, що відбувається, притулила його до себе. Але його очі вже закривались, і руки більше не відповідали на її дотик. Вона обіймала його, мовчи, серце стискаючись від болю, відчуваючи, як все в її світі руйнується, а на місці всіх її спільних надій залишається тільки порожнеча. Вона відчувала, як холод пробирає її до кісток, а з кожним ударом її серця вона все більше розуміла, що втрачає не лише його, а й все, що колись означало для неї життя. «Ні….!» — голосно із усіх сил крикнула вона, а з її очей полились гарячі сльози.