Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Мої слова, беззаперечно, вражають зеленооку бідолаху. Оскільки під час нашого курортного роману ми не давали одна одному обіцянок і надій, то тепер у цих словах ми обоє відчуваємо початок чогось інакшого.

— Як великодушно з твого боку... — натомість із нотками сарказму лунає відповідь Анжеліки. — Але справа не в грошах. Харитон від моменту нашої зустрічі з ним показав свою надійність. Ти ж цього мені не дав. Ні краплі. Я обрала собі такого чоловіка, як Харитоша, не просто так. І я рада, що не помилилась у ньому. Він не просто моя опора. Він моя стіна. Моя фортеця... І я сумніваюсь, що ти даси мені щось більше, ніж він.

Анжеліка одним рвучким рухом забирає свою руку подалі від мене. Я ж тямлю одне. Це відмова. Суворе покарання за вчинки минулого... І мушу визнати, покарання небезпідставне...

— Можливо ти й права. Харитон багато зробив для тебе і намагається й далі робити. Я з цим не сперечаюсь — він молодець... Але мене турбує питання, чому ти з ним так і не стала щасливою? Ти кажеш про терапію, снодійне... Це не ознаки щастя. Як і сльози від болю минулого. Бо щоб ти там не казала, а щаслива людина не буде продовжувати топити себе у спогадах, якщо має радісне життя у реальному часі.

— Чи ти багато розумієш!? — обурюється сердешна на мої слова. А це прямо протилежне моїм сподіванням.

— Вибач, якщо я щось не так сказав, проте такий мій погляд збоку. Здається, ніби б вдаєте пару, але насправді між вами немає... іскри, — відверто розголошую свою суб'єктивну думку.

— Порівнюєш мене тодішню та теперішню? Сашко, але я вже не те наївне дівчисько, котре вважає, що емоційна близькість і реакції тіла на неї — це і є справжнє щастя. Тепер я ціную у чоловіках постійність. І, повір мені, я щаслива від того, що мій чоловік попри все обирає завжди мене. Мені цього достатньо.

Почувши таку голослівну та упереджену позицію, поспішаю одразу ж виправдати себе, щоб не почути невдовзі наклеп про вітряність:

— Натякаєш, що я не вмію бути відданим? Ліко, якщо я одного разу зрадив колишню дружину, то нагадую, що це було з тобою. Ти стала моїм особливим винятком. І після тебе такого не повторювалося. Я вже казав колись, що я однолюб. Якщо ти забула.

Шатенка, розхитавшись у положенні сидячи, якось істерично починає реготати. А опісля веселощів видає:

— І стосовно кого ти однолюб? До мене чи до своєї колишньої? Знаєш, я впевнена, що якщо людина однолюб, то вона ніколи не зможе покохати вдруге.

— А я гадаю, що значення терміну "однолюб" дещо інше, напевно. Це здатність кохати лише одну жінку й не дивитись на інших.

— Вірне тлумачення. Але воно не про тебе. Ти ж ще кохаючи свою колишню звернув на мене увагу. Отже... Ти однолюб стосовно своєї колишньої, бо ти потім повернувся до неї, хоча вона й розбила твоє серце... І не факт, що розлучившись із нею, ви не спробуєте відновити стосунки ще раз.

Зі скреготінням зубів слухаю думку Анжеліки щодо моєї ситуації, що вже в минулому. Вона думає, що я можу ще повернутись до Олі?! Та хай мене ранять! Навіть під ультиматумом вмри або повернись до колишньої я краще оберу смерть!

— Ти знущаєшся?! Після того, що я дізнався від тебе, ця людина впала в моїх очах нижче плінтуса... Між нами, до речі, нічого не було за ці роки. Я так і не зміг їй пробачити, а вона стала лиш гіршою.

— Звучить, наче виправдання. Але це зайве... Саш, ця розмова, як на мене, зайшла в глухий кут. Завершімо її?

Виснажена дівчина рішуче встає з ліжка та прямує до виходу з кімнати. І з одного боку я розумію, що з'ясовувати стосунки не надто доречно після всіх емоційних переживань. Однак невизначеність ситуації не дає взяти паузу.

Я зриваюсь із місця та стрімко лечу слідом за Лікою. Наздогнавши її у коридорі, притискаю дівочу спину до своїх грудей, обійнявши ззаду.

— Дівчинко моя, повір мені — ти для мене дорожче всіх на світі! І я буду поруч, щоб не було. Ким завгодно буду. Тільки не відштовхуй мене, прошу...

— Ще скажи, що не хочеш жити без мене, подібно інфантильному підлітку, — дещо кепкуючи та з присмаком недовіри, лунає її голос.

— Ні. Скажу навпаки — тільки з тобою я уявляю своє життя, — бринять мої слова, що йдуть від самого серця. — І я вірю. Я вірю, Анжелічко, що ми ще можемо бути щасливими. Ми здатні виправити помилки минулого. У нас ще народяться діти й ти станеш, найкращою мамою мого...

— ...Ні! Сашо, ні! Припини! Досить цих слів! Я не стану матір'ю твоїх дітей! Ніколи! — виривається знову від моїх лещат, дикою та волелюбною пташкою, дівча.

— Ти ось так одразу не даєш мені жодного шансу? Ти так тримаєшся за Харитона? — миттєво просочується сум у мою свідомість від такого безперспективного варіанту розвитку подій.

— Так, я тримаюся за Харитона. І я від нього не піду. А хочеш дізнатись чому? То слухай, — грубішає голос красуні. — Харитон мене терпить і кохає такою, як я є. З самого початку він прийняв мене з усіма моїми бідами, з усіма страхами й тарганами в голові та підтримував мене, щоб не траплялось. Хоча міг би й не робити цього, бо не кожний чоловік поставить на собі хрест, обравши таку, як я...

Вуста Анжеліки раптово бліднуть. Вона починає розтирати свою шию та верх області сонячного сплетіння, показавши цим, свій ступінь знервованості. Я користуюся моментом і беру слово собі: