Читати книгу - "Тінь серед світла, Деріка Лонг"

Розділ 11

Оксана стояла на кухні, готуючи вечерю. Сонце вже сіло за обрій, і в кімнатах будинку за містом запанувала м’яка темрява, яку лише розсіював слабкий світло від настільної лампи. Це був звичний вечір. Вони з Мирославом останнім часом часто проводили час разом — спільні вечері, вечірні прогулянки в саду, мовчазні, але комфортні моменти, коли кожен із них був у своєму світі, але в той самий час близько один до одного. Однак сьогодні було щось особливе, чого вона не могла зрозуміти.

Він увійшов на кухню, тихо зачинивши двері за собою. Оксана не оглядалася, але відчувала його присутність, як магніт, що тягне. Мирослав був тут, поряд, і, здавалось, це вже стало чимось звичним. Тільки сьогодні в ньому було щось інше — щось особливе, що вона не могла визначити.

— Що готуєш? — його голос був низьким і спокійним, але в ньому чути легкий натяк на цікавість.

— Паста з морепродуктами, — відповіла вона, кидаючи погляд на приготовану їжу. — Ти ж любиш це.

Мирослав наблизився до неї, його рухи плавні та впевнені. Вона відчула, як її серце пропустило кілька ударів. Він стояв так близько, що їй не вистачило повітря. Оксана старалася не звертати на це увагу, але все більше відчувала, як напруга між ними зростає.

— Дякую, — він м'яко поклав руку на її плече, а його пальці ненав’язливо торкнулись шкіри. — Ти завжди вражаєш.

Її плечі здригнулися від його дотику, і вона швидко відсунулася, ніби намагаючись приховати свою реакцію. У глибині душі вона знала, що так не можна: не можна дозволяти собі відчувати це, не можна бути настільки близькою. Але вона не могла нічого з цим зробити.

— Не варто, — її голос був м’яким, але з ноткою недомовленості. Вона швидко повернулася до плити, зосередившись на варінні пасти, хоча насправді її думки блукали десь далеко від кухні.

Мирослав не відступав. Він підійшов до неї ще ближче, ставши за її спиною. Оксана могла відчути тепло його тіла, кожен подих, що віддзеркалювався в її власному грудному клітці. Він не сказав ані слова, але його присутність була такою сильною, що, здавалось, весь простір між ними стискається до нуля.

Оксана повільно оберталася, щоб поглянути на нього. Його зелені очі, повні цікавості та легкого виклику, зустріли її погляд. Вони стояли так, ніби весь світ навколо зник, залишивши лише цей момент — момент, коли все, що вони відчували, виходило на поверхню.

— Ти не хочеш поговорити? — нарешті сказав Мирослав, його голос був тихим, але впевненим.

Оксана зробила глибокий вдих, намагаючись знайти слова, щоб розірвати цю тишу, але вони знову залишалися в її голові без форм. Вона не знала, що сказати. Що вона відчувала? Що вона мала б відчувати? Вони мали бути лише партнерами по вигаданому шлюбі. Вона повинна була залишатися холодною і раціональною.

Але його рука тепер торкалася її руки, і це було більше, ніж вона могла контролювати. Вона відчула, як її серце прискорює ритм. Вона змусила себе відірвати погляд і схилитися до плити, щоб зберегти хоч якусь дистанцію.

— Можливо, пізніше, — пробурмотіла вона, намагаючись приховати тривогу в голосі.

Мирослав затримався на мить, спостерігаючи за нею. Потім, не говорячи ані слова, він повернувся і вийшов з кімнати. Оксана відчула полегшення, але в той самий час гіркоту, що щось важливе залишилося невідомим, нерозкритим.

Увечері, після того як вони сіли за стіл, атмосфера залишалася напруженою. Вони їли в мовчанні, хоча між ними вже не було того звичного спокою. Оксана намагалася не дивитися йому в очі, відчуваючи, як її власні почуття все більше і більше виходять з-під контролю. Вона почала запитувати себе, чому це так важко. Чому все стало так складно?

Після вечері вони вирушили на прогулянку в саду. Ніч була тепла, повітря — свіжим, а довкола була тільки тиша. Мирослав йшов поруч, мовчки тримаючи її руку. Оксана відчувала, як її серце б’ється у грудях, і кожен крок здавався їй важким, але неминучим.

— Ти хочеш поговорити про це? — запитав він, раптом зупинившись. Його погляд був серйозним, а голос — м'яким і зацікавленим.

Оксана зупинилася теж, обернувшись до нього. Вона не могла зрозуміти, що це за потреба в ньому — чому він продовжував наближатися, коли вона намагалася відступити. Вона не знала, чи готова до цього, чи варто їй віддатися своїм почуттям. Але він був тут, поруч, і нічого не залишалося, окрім як зустрітися з ним у цьому моменті.

— Я не знаю, що робити, — сказала вона тихо, навіть не впевнившись, чи він чув. — Все стає складніше, ніж я думала.

Мирослав зробив кілька кроків до неї і ніжно обійняв її. Оксана відчула, як її тіло реагує на цей дотик, і вона знала, що більше не могла повертатися назад. Вона не могла контролювати свої емоції, не могла тримати все на відстані.

— Ти не одна в цьому, — прошепотів він, його руки теплі, а його погляд сповнений довіри. — Ми разом у цьому.

І в цей момент Оксана зрозуміла, що більше не хоче тримати все під контролем. Вона не хотіла більше ховатися від себе. Вона була готова пірнути у цю невизначеність, разом із ним.

Між ними не було слів, тільки тиша, яка заповнювала весь простір. І, можливо, ця тиша була більше за будь-які слова, що вони могли б сказати один одному. Вони були разом, і це було все, що мало значення.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍