Читати книгу - "Клуб підбитого катафалка, Кайла Броді-Тернер"

–А ти звідки знаєш?– поглянула на нього Мінді.

–Опинився не в тому місці і не в той час.– знизав плечима Аарон.

–Ти кепкуєш з мене!– захопливо кинула вона, серйозно в її очах ніби сплахнув захват від свіжої новини.

–Ти бачила його лице? – спитав Аарон.– Схоже, що він кепкує?

–То ти все бачив?– здивовано спитала вона, ніби їй потрібні докази, щоб розтриндіти новину всій старшій школі.

–Бачив. – кивнув Берні.– І за це він мені врізав.

–Боже, біднесенький. – з награною емпатією сказала Мінді.– Вдарив дитину! Ще й домагався до дівчини і пустив про неї плітки…Сволота.

–То ти щось ще знаєш про це?

–Та ні. Він все обставив інакше.

–Я думаю, хтось має пролити світло на цю історію.– знизав плечима Аарон.

–Так, але хто повірить двом малим шкетам?– звернувся до нього Берні.

–Покладіться на мене! – поклавши руки на його плечі, сказала Мінді.–Він не заслуговує на свою популярність. Про цього гада дізнаються всі!

Задоволений Аарон пішов з Берні до свого корпуса. Патриша тепер його довічна боржниця, бо він щойно відмив її репутацію, яку вона сама мало не забруднила. Якщо на початку уроку англійської йому здавалось, що цей день офіційно вдався, то десь із середини це почуття почало згасати.

–Ні! Годі! Стоп симуляція.– кричав захриплий Аарон. Він був ніби стороннім глядачем, сидів десь віддалено, наче дивився фільм, і при тому знаходився у масовці водночас. Все здавалось занадто реальним, не було жодних відхилень, зміни картинки, нічого, за що він міг би зачепитися. Просто плівся за собою дванадцятирічним, слухав розмови і пам’ятав свої тодішні думки. Тоді з якогось моменту, він ніби сам став знову тим хлопчиком, що старанно виводив літери завдання у зошиті. А тоді знову спостерігав віддалено.

Спершу в коридорі почулись виразні крики, сповнені жаху. Аарон підскочив і впустив ручку. Вчителька продовжувала щось записувати на дошку та коментувати. Всі учні сиділи на місцях, ніби жодного крику довкола не було. Не зводячи очей з дошки, Аарон «молодший» опустив руку під стіл, шукаючи ручку. Пальці торкнулись чогось мокрого і він скривився, піднявшись. Він продовжив записувати, але ручка вислизала з його вологих пальців. Червоно-коричневі плями опускались на зошит. Ручка була вкрила патьоками густої темно-червоної субстанції. Смерділо залізом і сіллю, Аарон не зрозумів, що сталось і опустив очі, помітивши калюжу, що розтікалась з сусіднього ряду парт аж йому під ноги.

–Агов, ти бачив це?– не зводячи очей з плями, Аарон штурхнув ліктем друга.

Берні завалився на нього.

–Якого біса, Берні! Харе спати!– прошипів хлопчик, підштовхуючи друга. Та той повиснув на стільці, відкинувши голову назад.

Аарон подивився на друга, його блакитна футболка була майже чорною на грудях та животі. Аарон відчув, як волосся попіднімалось біля коренів, а спиною сипнули мурахи.

–Берні! – смикав друга він.– Агов, Берні!

Та Берні не реагував, бо був мертвий. Хлопчик був холодним, отже помер певний час тому.

–Аароне. Очі на дошку, будь ласка.– покликала вчителька.

Хлопець, ледь притлумлюючи крик, поглянув на вчительку. Вона ласкаво всміхнулась і повернулась до дошки. Тут уже Аарон не стримався і закричав. Біле волосся вчительки, акуратно вкладене на потилиці було бордово-червоним прямо на карку. З великої круглої рани майже на шиї, текла кров, що залила всю спину вчительки. Кілька крапель навіть торкнулись її литок і п’ят лакованих кремових човників. Аарон роззирнувся, всі діти у класі були розкидані довкола, мов ляльки, всі були поранені і жоден не дихав. Аарон закричав, вибігши із класу.

Побачивши двері, вже дорослий Аарон мало не розцілував їх, і увійшовши, знову став малим собою, що повернувся на триклятий урок англійської. З пам’яті вислизало щось важливе. Аарон «старший» остаточно замкнувся у тілі дванадцятирічного себе, заблокований і забутий, безвільний нерухомий, мов паралізований. Аарон підійшов до свого місця. Берні, щось заповзятливо писав, і коли Аарон сів на стільчик, друг дістав з-під свого, зошит Аарона і передав йому.

–Я записав тобі своєю рукою, бо завдання стерли з дошки, а зараз бігом пиши наступне, бо я не встиг ще.

–Дякую.– всміхнувся Аарон.

Він взяв ручку і почав записувати, зрідка підіймаючи руку, щоб щось уточнити.

В коридорі почулись крики. Їх було занадто багато, панічні верески натовпу: дітей, дорослих, чоловіків, жінок. Всіх. Аарон відчув, як серце закалатало в грудях. Як цікаво влаштована людська психіка: ми можемо не довіряти незнайомцям, їх думці, їх компліментам, але якщо купа людей почне верещати і бігти, ти навіть не питатимеш у них, що сталось, а просто приєднаєшся і почнеш тікати. Бо паніка заразна, нам не треба знати джерело небезпеки, якщо ми бачимо як цілий натовп прагне її уникнути, спрацьовує клятий інстинкт самозбереження і ми просто рятуватимемо власні дупи, повіривши у те, що їх налякало.

Вчителька теж була схвильованою, але стримано поклала маркер і звернулась до учнів:

–Сидіть тут. Я перевірю, що там.

Аарон дорослий, десь всередині себе, схопився за голову, відчувши, як тремтять його руки. Аарон маленький скочив: