Читати книгу - "Острів Скарбів"

цей хлопчисько, чорт забирай, витяг мапу зі скрині Біллі Бонса. Тепер, нарешті, він у наших руках.

– Треба порішити його! – Морґан із лайкою підхопився з місця зі швидкістю двадцятилітнього парубка й витягнув ніж.

– Зупинись! – гаркнув Сильвер. – Хто ти такий, Томе Морґан? Може, ти вважаєш себе тут капітаном? Клянусь, я добряче провчу тебе! Ослухайся мене – і махнеш туди, куди до тебе подалося чимало відчайдухів за останні тридцять років. Одні з них висіли на реях, решта, хай їм чорт, пішли рибам на харч. Не було ще такої людини, яка вціліла б після того, як повстала проти мене. Закарбуй собі це на носі, Томе Морґан!

Морґан замовк, але решта піратів заремствували.

– Том має рацію, – проговорив один із них.

– Годі нас дурити, – гарчав другий. – Нехай мене повісять, але я не дозволю ще раз пошити себе в дурні, Джоне Сильвер…

– Хто з вас, джентльмени, бажає мати справу зі мною? – знову гримнув Сильвер і нахилився вперед, тримаючи в правій руці запалену люльку. – Чого мовчите, наче язики вам відсохли? Кажіть, не соромтеся. Я не для того прожив стільки років на світі, щоб якийсь там п’яничка перетяв мені дорогу! Ви знаєте наш звичай. Ви всі тут, як самі кажете, джентльмени удачі. Виходьте, я готовий! Нехай той, кому не забракне духу, вийме свій кортик, і я, навіть на своїй милиці, побачу, якого кольору в нього тельбухи, ще до того, як згасне моя люлька!

Пірати замовкли. Ніхто з них не наважився прийняти Сильверів виклик.

– От ви які! Гарні, нема чого казати! – не вгавав Сильвер, знову беручи в рот люльку. – На вас цікаво дивитися, але битися з вами не варто. Я вам кажу по-людськи – я тут обраний капітаном, бо розумніший за вас усіх. Якщо ви не бажаєте битися відкрито, як джентльмени удачі, то слухайтеся мене, хай вам грець! Я вас навчу коритися. Цей відчайдушний хлопчина мені сподобався: він показав себе чоловіком і вартий більшого за кожного з вас. Спробуйте його зачепити – і матимете справу зі мною.

Запала тяжка мовчанка. Я стояв, прихилившись до стіни. Серце моє, як і раніше, вискакувало з грудей, але я відчув надію на порятунок. Сильвер сидів на бочці з коньяком, склавши руки на грудях, і спокійнісінько пихкав люлькою, наче у себе в таверні. Тільки очі його неспокійно бігали, і він спідлоба спостерігав за своєю командою. Пірати відійшли вбік і про щось шепотілися. Голоси їх відлунювали в мене у вухах, як дзюркіт потоку. Іноді вони озиралися, і червонуватий блиск головешки вихоплював із темряви їхні збуджені обличчя. Однак поглядали вони більше не на мене, а на Сильвера.

– Ви, здається, збираєтеся про щось заявити мені? – запитав він і сплюнув убік. – Кажіть вже. Я вас вислухаю.

– З вашого дозволу, сер, – почав один із піратів. – Ви вправно користуєтеся своїми перевагами, але, може, ви також згадаєте й про інші наші звичаї. Команда незадоволена. Вона не хоче товкти в ступі воду. У неї теж є свої права. Відповідно до наших звичаїв, ми можемо піти на раду. Прошу вибачення, сер, бо наразі ви капітан. Але я хочу скористатися своїм правом і піти на раду.

І, віддавши честь Сильверу за всіма правилами морського уставу, високий, хворобливого виду жовтоокий матрос, років тридцяти п’яти, посунув до дверей і вийшов із блокгауза. Решта один за одним теж пішли вслід. Кожен казав щось на своє виправдання.

– Згідно з правилами, – мовив один.

– У кубрик, на збори, – сказав Морґан.

Ми із Сильвером залишилися самі в блокгаузі при світлі палаючої головешки. Сильвер вийняв з рота люльку й ледь чутно прошепотів мені:

– Твоє життя висить на волосинці, Джиме Гокінс, і, що найгірше, тобі загрожує катування. Вони хочуть змістити мене. Але ти бачив, що я заступився за тебе. Я не збирався цього робити, але після твоїх слів змінив плани. Я був у розпачі через те, що так нерозумно програв гру й можу потрапити на шибеницю. Почувши твої слова, я сказав собі: «Заступися за Гокінса, Джоне, і Гокінс заступиться за тебе. Він – твоя остання карта, так само як і ти – його. Послуга за послугу. Ти врятуєш його від катування, а він тебе – від зашморгу».

Я не дуже розумів, про що йде мова.

– Ви думаєте, що програли?

– Авжеж, чорт забирай! – відповів він. – Шхуни немає, нам загрожує шибениця – хіба цього замало? Як тільки я глянув на бухту й побачив, що шхуни немає, я відразу зметикував, що справу програно. А щодо цієї зграї та їхніх рад, то, сказати по правді, всі вони дурні та боягузи. Я спробую врятувати тебе, а ти, в свою чергу, витягуй Довганя Джона із зашморгу.

Я був приголомшений. Отже, справа їхня дійсно безнадійна, коли сам проводир піратів просить про пощаду.

– Я зроблю все, що можу, – пообіцяв я.

– Годиться! – вигукнув він. – Тобі пощасливилося легко відбутися, чорт забирай, та й мені щастя перепало.

Він пошкандибав до головешки, закріпленої серед дров, і прикурив згаслу люльку.

– Зрозумій мене, Джиме, – вів він далі. – Я таки маю голову на плечах, тому й вирішив перейти на бік сквайра. Я знаю, що ти відвів шхуну в безпечне місце. Як ти це зробив, я не відаю, але здогадуюся, що Гендс й О’Брайєн схибили. Я ніколи не довіряв їм. Завваж, я не випитую в тебе нічого, та й іншим не дозволю. Я завжди бачу, коли мою карту бито. А ти молодець, якщо ми триматимемося разом, успіх гарантовано.

Він націдив коньяку з барильця в олов’яний кухоль і запропонував мені:

– Хочеш випити, приятелю? Ні? А я вип’ю. Мені треба підживитися, попереду ще стільки справ. До речі, навіщо лікар віддав мені мапу, Джиме?

Очевидно, через щире здивування на моєму обличчі Сильвер визнав марними подальші розпитування.

– Так, так, він це зробив! І отут щось криється, Джиме! А я не второпаю: гарне чи погане – от у чому заковика.

Він знову ковтнув коньяку й похитав своєю великою головою, начебто й не очікував наперед нічого гарного.

Розділ XXIX

Чорна мітка знову

Під час ради один із піратів увійшов до будинку й, глумливо, як мені здалося, віддавши честь, попросив у Сильвера дозволу взяти головешку. Сильвер кивнув на знак згоди, і пірат пішов, залишивши нас у темряві.

– Ого, зараз буде буча, Джиме, – мовив Сильвер.

Я визирнув у бійницю.

Багаття майже догоріло, і я теж зрозумів, навіщо піратам знадобилася головешка. Вони зібралися