Читати книгу - "Острів Скарбів"

купкою на схилі. Один тримав головешку, другий сидів посередині навпочіпки, тримаючи у руці ніж, що поблискував від місячного сяйва й відблиску головешки. Решта обступили його і, нахилившись, дивилися, що він робив.

На моє здивування, я помітив у нього, крім ножа, якусь книгу. Раптом той, що сидів навпочіпки, підвівся, і пірати юрбою посунули до блокгауза.

– Вони йдуть сюди, – сказав я і повернувся до Сильвера. Я не хотів, щоб пірати помітили, що я за ними спостерігаю.

– Нехай ідуть, – заповзято озвався Сильвер. – Я зумію їх зустріти як годиться.

Двері розчахнулися, і п’ятеро піратів нерішуче вклякли на порозі, проштовхуючи вперед одного з товаришів. Ситуація була серйозна, а мене мало сміх не розібрав, коли я спостерігав, як той повільно й боязко підходить до Сильвера і простягає вперед кулак правої руки.

– Підходь, приятелю! – гаркнув Сильвер. – Та не з’їм я тебе. Передавай вже сюди, телепню, що там у тебе в руці. Я знаю звичаї й не чіпатиму депутата.

Підбадьорившись, пірат швидко наблизився до Сильвера і, всунувши йому щось у руку, хутко повернувся до своїх товаришів.

– Ага! Чорна мітка! Я так і думав, – сказав Сильвер, подивившись на те, що йому передали. – Та де ж ви взяли папір? Ба, аркушик із Біблії! Який це дурень тримав її в себе?

– Це Дік, – озвався один з піратів.

– Дік? Ну тоді нехай читає молитви, – засміявся Сильвер. – Він своє вже відспівав, будьте певні!

Отут у розмову втрутився жовтоокий здоровань.

– Годі патякати, Джоне Сильвер! – гаркнув він. – Команда, згідно зі звичаєм, вручає тобі чорну мітку. Переверни її й прочитай, що там написано. Подивимося, що ти тепер заспіваєш!

– Дякую красно, Джордже! – відповів Сильвер. – Ти в нас ділова людина й знаєш напам’ять наші звичаї. Чудово, подивимося, що там написано. Ага! «Усунутий»! Он воно що! І гарно як написано, наче надруковано. Це твоя робота, Джордже? Ти, мабуть, у них за ватажка і розраховуєш стати капітаном. А поки, зроби ласку, дай-но мені вогню – у мене люлька геть згасла.

– Годі нам голову морочити! – урвав його Джордж. – Настав кінець твоїй балаканині. Злазь із бочки, і ми почнемо вибори.

– Я думав, ти й справді знаєш звичаї, – глумливо кинув Сильвер. – Але якщо ви не знаєте, так я знаю. Спочатку ви мусити виголосити мені ваші обвинувачення, а я на них відповісти. До того часу я ваш капітан, і ваша чорна мітка варта не більше, ніж чорний сухар. А там подивимося.

– Видима річ, – почав Джордж, – і говорити багато не доведеться. По-перше, ти провалив усю справу – думаю, тобі забракне зухвальства заперечувати це. По-друге, ти випустив ворогів із цієї пастки. Чому вони захотіли піти звідси, я не знаю, але зрозуміло, що вони цього хотіли. По-третє, ти заборонив нам їх переслідувати. Та ми тебе знаємо як облупленого, Джоне Сильвер! Ти ведеш подвійну гру, і це нечесно. Нарешті, по-четверте, – цей хлопчисько…

– Це все? – спокійно поцікавився Сильвер.

– І цього вистачить, – запевнив Джордж. – Через тебе ми ризикуємо опинитися на шибениці й зітліти на сонці.

– От і добре! Тепер слухайте. Я відповідатиму за всіма чотирма пунктами обвинувачення. Ви говорите, що я провалив справу? Але ж ви знаєте, чого я хотів! Коли б послухали мене, ми всі тепер сиділи б на «Іспаньйолі» живі-здорові, і золото лежало б у трюмі. Чорт забирай, хто ж перешкодив мені? Хто вибрав мене завчасно капітаном? Хто всучив мені чорну мітку в перший же день нашого прибуття на острів і почав цей божевільний танець? О, то був чудовий танок, – і я танцюю його разом із вами, – хоча він трохи нагадує танець мерців. А чия в тому провина? Ендерсон, Гендс і ти, Джордже Меррі! Лише ти досі живий із цих баламутів. І ти ще маєш нахабство лізти в капітани? Ти погубив нас усіх!

Сильвер замовк, і я за виразами облич слухачів помітив, що слова його не залишились без відгуку.

– От моя відповідь за першим пунктом обвинувачення! – говорив далі Сильвер, витираючи піт з обличчя, бо промовляв він із запалом. – І справді, мені нудно говорити з вами. Ви не маєте ані краплі здорового глузду, і я дивуюся, як це ваші матері відпустили вас у море! У море! Та хіба ви моряки, джентльмени удачі? Вам краще б стати кравцями!

– Кажи далі, Джоне, – перебив Морґан. – Відповідай на інші обвинувачення.

– А решта обвинувачень? Їх чимало, чи не так? Ви говорите, наша справа зазнала невдачі. Чорт забирай, ви навіть не підозрюєте, як все погано! Ми так близько до шибениці, що в мене навіть ламає шию. Адже ви, напевно, бачили повішених на ланцюгах, бачили птахів, що кружляють над ними! Моряки вказують на них пальцями під час припливу. «Хто це?» – запитає хто-небудь. «Це Джон Сильвер, – відповість інший, – я знавав його раніше». Повішеник погойдується, і до нас долинає брязкіт ланцюгів. От що загрожує кожному з нас через Джорджа Меррі, Гендса, Ендерсона й інших бовдурів! Що ж стосується четвертого пункту, цього хлопчати, то хіба ви не бачите, що він наш заручник. Чи варто нам відмовлятися від заручника? Він, може бути, остання наша надія. Убити цього хлопчака? Ні, я не буду його вбивати. Тепер залишається ще відповісти за пунктом третім. Можливо, ви не цінуєте щоденних візитів лікаря, що лікує тебе, Джоне, із твоєю розбитою головою й тебе, Джордже Меррі, із твоєю перемінною пропасницею й жовтими, як лимон, очима? Може, вам невтямки також, що сюди незабаром прийде ще один корабель на допомогу. Хіба тоді нам не стане в пригоді заручник? Що ж стосується пункту другого, тобто угоди, – та хіба не ви самі благали мене зробити це? Хіба не ви виявляли легкодухість? Хіба не вам загрожувала голодна смерть? Але, звичайно, я пішов на угоду аж ніяк не заради цього, а от через що!

І він кинув на підлогу папірець. Я негайно ж впізнав її – мапу на жовтому папері, із трьома червоними хрестиками, ту, загорнуту в церату, що я знайшов колись у скрині Біллі Бонса. Чому лікар віддав її Сильверу – я не міг зрозуміти.

Пірати страшенно зраділи й накинулися на мапу, як кішка на мишу. Вони виривали її один в одного з рук із радісним сміхом і лементом. Здавалося, ніби вони не тільки заволоділи скарбами, але вже везуть їх на шхуні.

– Так! – скрикнув один. – Безсумнівно, це Флінтова мапа! Ось його ініціали з розчерком, як він завжди робив.

– Це все добре, – помітив Джордж, – але як ми відвеземо скарби, якщо