Читати книгу - "Архе"

що варто довіритися його шарму, й воно видасть ся ликом святого.

Нестор перейшов на довірливий грудний шепіт:

— Я вітаю в Опері Дмитра Мендєлєєва, нового члена Клубу галогенів. Вітання галогенам від лялькарів.

Зал у повній сатисфакції кивав головами — незрозуміло, від чого саме… Все таки від Нестора, вирішив я.

— Отже, Пх х х хоуекк к кацци, — горбун із притиском видихнув у мікрофон. — Опера скрипу! ТУТ І ЗАРАЗ!

У відповідь на такий інтонаційний підйом з переворотом публіка застогнала. Хтось присвиснув, а котрась із бабусь і собі пропищала: «Тут і зараз!». Аплодисменти.

Нестор знову наблизив до уст мікрофон. У залі миттю запанувала тиша. Кілька секунд він гарчав у мікрофон — це легко робити, коли маєш захрипле горло. Грудним оксами том горбун додав: — І пам’ятайте… На місці пана Мендєлєєва міг опинитися кожен. ОПЕРА СКРИПУ! МУЗИКА!

Від його слів у мене по спині пробіглися мурашки. Світло згасло, а залом розсипалися запаморочливі промені синіх та червоних прожекторів, що оберталися в усі можливі сторони. Червоно синю темряву просік промінь кварцового світла і висвітлив полотнище екрана. Зал заповнився атмосферним гудінням і потріскуванням — запрацював невидимий кінопроєктор.

Дикий нахилився до мене — я здивувався хвилі свіжості, що війнула від нього — і стиха сказав:

— Нестор тут ніби як директор Опери скрипу і голова Клубу.

— Шо, Клубу галогенів?!

— Ні. Ти ж чув: лялькарів. Це окрема організація, прошу не плутати.

— Конкуренти?

— Стратегічні партнери. Але цей мезальянс довго не проіснує. Сам зрозумієш, чому. О, дивися.

Я глянув на екран.

Жінка з високою завивкою підносить до акцентованих губ сиґарету типу slims і делікатно припалює. Затягується, потім висовує язика і втягує ним запалену цигарку до рота, по чому змикає зуби і жує. Проковтнувши, вона видихає дим і облизує губи. З’являється слоґан: FEMINA Slims.

СКАЖИ СПОКУСІ: «НІ!»

Залом прокотилася хвиля веселого шуму.

— Слабенько, — прокоментував Дикий. — Може, далі буде краще. О, це Подвійний рулон робив. Вкинься. Проста, але тонка штука.

Зелена темрява первинного океану. Крізь товщу води проколюються довгі спиці світла, бульбашки повітря виблискують на них маленькими діамантами. Одна булька відривається від дна і по спіралі пливе догори — на поверхню. І що б ви думали?

МІНЕРАЛЬНА ВОДА

«ТРУСКАВЕЦЬКА». МИ БАЧИЛИ, ЯК

СТВОРЮЄТЬСЯ

СВІТ.

Зал розлився рідкими, розпещеними аплодисментами.

Екраном понеслися важкі чорно білі кадри кінохроніки: посеред потрісканого лона пустелі стовбичить чорний обеліск. Гримить «Танок рицарів» Прокоф’єва. Дертим шрифтом на екран накочується напис: КЕФІР «СВІТАНКОВИЙ». 2,5 % ЖИРНОСТІ.

Я не втримався і видав кілька лінивих оплесків. Тут уже вчувалося розуміння теми.

На екрані з’явилися обличчя двох юнаків, втомлених і сповнених відрази до життя. Юнаки розкурюють щось, що можна було умовно повважати за цигарку з марихуаною.

Наступний кадр: хлопці йдуть, копають поперед себе розплющену бляшанку з під «Кока коли». Хлопці йдуть вздовж Берлінської стіни, не припиняючи копати бляшанку.

Камера супроводжує їх протягом доброї хвилини. Повз них проносяться пацифістичні ґрафіті, якими вкрита стіна.

Нарешті один із хлопців копає бляшанку з під коки сильніше, і та зникає за кадром. Камера завмирає, і накурені юнаки зникають слідом за бляшанкою. Внизу екрана напис:

«PEPSI. FUCK IT!»

Почулися захоплені вигуки і крики.

— Та а а, ця непогана, — зауважив мій знайомий. — Для країн СНД я радив би слоґан «ПЕПСІ. ПОХУЙ!».

З темряви сподобився Нестор з філіжанкою кави в руці.

Філіжанка здалася мені вкрай ностальгуючою — з лисичками та їжачками. Дикий відсунув йому крісло, й горбань обережно сів.

— Нестор, — простягнув мені руку. Я потис її і відчув те, що називають «припливом симпатії».

— Дмитро. Мендєлєєв. Джим. Навзаєм.

Дикий відсунув на край столу телефон, щоб не заважав.

Нестор розмішав ложкою цукор і зробив ковток.

— То як, Дмитре, у Вас із Диким нині Ритуал?

Я глянув запитально на Дикого. Дикий повів бровою.

— Аяґже.

Нестор нову сьорбнув напою, і до моїх ніздрів долетів аромат кави. Горбун щось проплямкав собі під ніс, витяг з портсиґара папіросу й задимів.

— Шкода. Дуже шкода. А я думав запросити Вас на презентацію нового сузір’я. У нас тут таки и ий телескоп є, Ви такого, певне, ніколи й не бачили. Та шо там — у нас тут ціла ОБСЕРВАТОРІЯ! Маєте нагоду бути присутнім при називанні Неназваного. Подумайте тільки, які масштаби!

Ціле сузір’я! І назва ж яка — Пітекантропія. Вам це нічого не говорить?

Я здивовано звів брови.

— Пусте, — махнув папіросою Нестор. — То як?

— Знаєте… Не відчуваю захоплення світилами. Я, знаєте, більше по хімії. Тому якось іншим разом.

Нестор чомусь глянув на Дикого.

Дикий змовчав, і я відчув, як під поверхнею слів між ними ковзають залізні троси неприязні. Чи навіть не неприязні — надто атавістично — а дотикання протилежних полів, аніонів та катіонів водню.

— Оце, — Нестор першим торкнувся тиші й вказав тліючим кінчиком на екран. — Це Бодя робив. Ти його знаєш, Дикий. Ти, Дмитре, знаєш, ні? Бодю Нагваля?

Я заперечно мотнув головою.

На екрані з’явився напис:

ПАН АБО ПРОПАВ. БОГ

АБО ГОТ ДОГ

©ЦЕРКВА СВЯТИХ ОСТАННІХ ДНІВ.

— Eat fast, die young, — процитував Нестор. — Це ше з тих, молодих. Із тих, що завжди проти. Дуже перспективні юнаки, нє, Дикий?

— Радикально підходять до проблеми. Це добре. Але кращого зразка, ніж та, про «Спрайт» — ну, там де «Імідж — ніщо» — я не зустрічав… О, це нова! Це хтось із Пітєра, напевне.

— Плєбєїн. Точно, — підтвердив Нестор.

На екрані з’явилося нічне небо, всіяне безліччю зірок. На цьому сяйливому фоні виділяється силует самотнього дерева. З прогнутої гілляки звисає повішений. Внизу висвітилося: «УМРИ, НО НЕ ДАВАЙ ПОЦЕЛУЯ БЕЗ ЛЮБВИ. MARLBORO LIGHTS».

— Тонко.

Нестор випустив кільце диму і додав:

— Тонко, наче комариний хуй.

— Вибачте, — озвавсь я спантеличено. — Це шо, про Юду?!

11

«Поваккацці» закінчився. Знову з’явилося м’яке світло.

Замість «Запорожця за Дунаєм» мнявкаюче зазвучала китайська комуністична опера. Скрип видався ще силь нішим, ніж на Крушельницькій, і я пояснив би це не тільки віком платівки. Коли Нестор відволікся, я тихцем поціка вився в Дикого:

— А чого це фестиваль називається «Поваккацці»?

— Це від індіанців хопі. Як би тобі пояснити… Не зовсім «дар богів» і не тільки «життя шаман»…

— Магічний ліхтар, — підказав, з’явившися невідь звідки, Нестор. — Саме так: життя шамана — це магічна лампа, істинний дар богів. Поняття не стільки синонімічні, як тавтологічні. Як ви здогадалися, Дмитре, це кінематограф.

— А що це у вас за «Сетрички істерички»? — знову поцікавився я.

— О оо о, о, о, о, — Нестор захоплено