Читати книгу - "Житія Святих - Лютий, Данило Туптало"

чорний, як земля, і гіркий, як полин, виявлявся. Хтось-бо із братів без благословення взяв таємно у блаженного хліб і хотів їсти — і ось виявився в руці його як болото, в устах же — гіркий безмірно, через те не міг їсти. Так багато разів траплялося йому, він же соромився оповісти блаженному про прогрішення те і з благословенням хліба просити в нього. Проте голодний був вельми і не міг терпіти нужди природної — бачивши смерть перед очима своїми, прийшов до ігумена Йоана і розповів йому, що було, прощення просячи. Ігумен же не повірив у сказане, звелів иншому братові взяти хліб у святого потай, щоб зрозуміти правду, якщо так є. Коли було принесено хліб, виявився таким самим, як же і перший брат сказав, — не міг-бо ніхто скуштувати через гіркоту його. Коли-бо ще цей хліб був у руках їхніх, послав знову ігумен до святого попросити хліба, щоб із благословення його був. "Відходячи, — казав, — від нього візьмете і другий хліб потай". Принесли їх, і хліб, потай взятий, перемінився перед ними і став чорний, як земля, і гіркий, як полин, як же і попередній. А взятий із рук святого хліб світлим виявився і солодкий був, як мед. І так, коли це чудо було, розійшлася слава про Прохора всюди, і, багатьох нагодувавши голодних, багатьом на користь був.

Після цього Святополк Із'яславович, князь Київський, почав міжусобну боротьбу з Давидом Ігоровичем, князем Володимирським, через осліплення Василька Ростиславича, князя Теребовлянського, — його ж осліпити звелів Святополк, зваблений Давидом Ігоровичем, — також і з Володарем Ростиславичем, братом Васильковим, князем Перемиським, і зі самим Васильком за волость батька свого Із'яслава, яку Ростиславичі тримали. І вже повернувся був з війни сам Святополк до Києва, Давида прогнавши в ляхи, і посадив у граді його Володимирі сина свого Мстислава. Володаря ж і Василька не здолав, проте послав другого сина свого, Ярослава, по угрів на них.

У той-бо час велике безчинство діялося і пограбування беззаконне: не пустили купців до Києва з Галича і Перемишля, і не було солі по всій Руській землі, і було видно тоді, що люди у великій печалі. Блаженний же Прохір, бачивши злиденність ту, зібрав у келію свою багато попелу зі всіх келій і, помолившися Господеві, почав роздавати всім, що солі потребували, попіл той, — з нього ж усім була сіль чиста, молитвами блаженного. Її ж, скільки роздавав, настільки більше примножувалася, що не лише вистачало монастиреві, а й і світські люди приходили до нього, брали щедро на потребу домашнім своїм. Не брав святий же нічого, але задарма всім роздавав, хто скільки потребував. І було видно, що торговище спорожніло, монастир же повний був тих, що приходили взяти сіль. Тоді підняв ворог велику заздрість у тих, що продавали сіль на торжищі, бо не отримали того, що хотіли. Думали-бо в ті дні цілого світу багатство придбати за сіль, і ось були для них збитки великі, адже те, що раніше продавали дорого, цього потім вже й недорого ніхто не купував. Вставши ж, усі, що продавали сіль, прийшли до князя Святополка і скаржилися на блаженного, кажучи, що Прохір, чорноризець Печерського монастиря, забрав у них багатства багато, привернув-бо до себе по сіль усіх невідворотно. "Ми ж, що данину тобі даємо, — казали, — збути своєї солі не можемо й через нього зубожіли". Князь же, це чувши, про дві речі собі подумав: щоб і галас вгамувати, і собі багатство здобути. Тоді порадився з радниками своїми, нехай би ціна на сіль була велика, і, віднявши сіль у Прохора, він сам буде продавати її через своїх. Й обіцяв крамольникам цим: "Заради вас, — казав, — пограбую монаха. Приховував же думку про збагачення своє, хотів трохи догодити їм, радше ж заздрістю своєю більшу перепону тим роблячи: заздрість-бо не знає для инших корисне вибирати. Послав Святополк, щоб взяли сіль усю в Прохора, і, коли привезена була, прийшов сам з тими крамольниками, які скаржилися на блаженного, хотівши бачити її. І бачили всі, що попіл відкрився очам їхнім. Сказав же князь декому, аби скуштували, — і попіл також виявився в устах. Тоді дуже дивувався зміні тій і не розумів. Відтак точніше хотів довідатися, що пізніше з видіння такого буде: звелів князь зберегти те до трьох днів. Багато ж людей за звичаєм приходило до блаженного, хотівши взяти сіль, але, довідавшися про пограбування його, поверталися без нічого, проклинаючи того, хто зробив це. Блаженний же мовив їм: "Коли князь висипле її геть, тоді підіть зберіть її собі". Князь протримав її до трьох днів і, нічого, окрім попелу, не отримавши, звелів уночі висипати геть. Попіл же той висипаний зразу перетворився назад у сіль. І довідалися громадяни, збіглися і брали її, радіючи. Коли це предивне чудо було, налякався князь, який вчинив насилля. І не міг сховати того, що перед цілим градом сталося, почав допитуватися, що то таке. Тоді розповіли йому все, що робив блаженний Прохір, не лише про сіль ту, що із попелу була, але і про хліб з лободи, яким же багато людей прогодував, і якими солодкими виявлялися хліби, коли з рук його приймав хтось із благословенням, і якими ж гіркими, коли хтось таємно брав. Це чувши, князь Святополк засоромився діла свого і пішов у Печерський монастир, помирився з ігуменом Йоаном — спершу-бо ворожість відчував до нього через викривання його ненаситности в багатстві і через кривду, яку чинив людям, через те і в Турів його був запроторив, проте побоявся повстання на себе христолюбивого князя Володимира Мономаха, швидко повернув з шаною в Печерський монастир. Через чуда ці почав відтоді любов мати велику Святополк до Пресвятої Богородиці і преподобних отців Антонія і Теодосія Печерських, Прохора ж блаженного вельми шанував і прославляв, знаючи, що він раб Божий істинний. Перед ним же і дав слово Богові не чинити більше насильства нікому ж. Ще ж і це слово утвердив, до блаженного говорячи: "Якщо я, з волі Божої, швидше від тебе відійду від світу цього, ти своїми руками в гріб мене поклади, щоб так незлобливість твоя виявилася на мені. Якщо ти переставишся переді мною, то, на плечі свої взявши, в печеру внесу тебе, щоб за багато прогрішень моїх перед тобою Господь прощення подав мені". Коли це слово утверджене було, блаженний Прохір прожив років досить богоугодно життям непорочним і суворим, після цього розхворівся.