Читати книгу - "Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня, Джон Рональд Руел Толкін"

не дійдеш до свого порога. Тож я не заперечую, що зрадію, коли дістануся до свого. — Він запалив ліхтарі й підвівся. А тоді зненацька витягнув із-під сидіння чималого кошика:

— Ледь не забув. Пані Чударева передала це для тебе, пане Торбине, — з найкращими побажаннями.

Він передав кошика Фродо та й поїхав собі, а за його спиною залунав хор подяк і побажань доброї ночі.

Четверо гобітів стояли та дивилися, як бліді кола світла довкруж його ліхтарів гаснуть у туманній ночі. Несподівано Фродо засміявся: з накритого кошика, якого він тримав у руці, долинали пахощі грибів.

Розділ 5

Змову викрито

епер і нам самим найліпше буде йти додому, — сказав Мері. — Бачу, тут діється щось веселеньке, та нехай вже воно почекає, доки ми опинимося в оселі.

Вони повернулись і пішли Перевізною алеєю, прямою та доглянутою, облямованою великими вимитими набіло каменями. Десь через сорок сажнів вона довела їх до берега річки, де був широкий дерев’яний поміст. Біля нього стояв припалений великий плаский пором. Білі швартові тумби біля краю води мерехтіли у світлі двох смолоскипів на високих стовпцях. За спинами гобітів туман на рівних нивах уже здіймався вище живоплотів, та вода перед ними була темна, і лише кілька струменів імли звивалося, наче пара, між очеретами вздовж берега. На протилежному боці туман, здавалося, був не таким густим, як тут.

Мері першим повів свого поні сходнею до порому, а інші йшли слідом. Потому Мері поволі відштовхнувся від берега довгою жердиною. Перед мандрівниками повільно та розлого плинула Брендівинна. Берег на тому боці був обривистий, а вгору ним вибігала витка стежка. Там миготіли смолоскипи. Удалині бовванів Цапів Пагорб, звідки крізь летючі пасма туману було видно багатьох круглих вікон, жовтих і червоних. То були вікна Бренді-дому — стародавньої оселі Брендіцапів.

У сиву давнину Ґоргендад Староцап, глава роду Староцапів, одного з найстаріших у Мокві чи й узагалі в Ширі, переправився через цю річку, яка первісно була східним кордоном цієї землі. Він побудував (і викопав) Бренді-дім, змінив своє прізвище на Брендіцап і осів тут, аби стати господарем того, що, фактично, можна вважати маленькою незалежною країною. Родина його дедалі збільшувалася, як збільшувалася вона й після його смерті, доки Бренді-дім зайняв цілий пологий пагорб і мав уже троє великих парадних дверей, багато запасних виходів і десь зі сотню вікон. Брендіцапи та їхні численні нахлібники почали все навкруги перетворювати на нори, а згодом і забудовувати. Так почав своє існування Цапокрай — густозаселена смуга землі між річкою та Пралісом, щось на кшталт ширської колонії. Головним її поселенням був Цапоград, що тулився на берегах і на схилах поза Бренді-домом.

Мешканці Мокви дружили з цапокрайцями, а авторитет Господаря Дому (так називали голову родини Брендіцапів) досі визнавали фермери між Колодним і Очеретянцем. Але більшість народу старого Ширу вважала цапокрайців чимось окремим, якимись ніби напівчужинцями. Утім, насправді ті не дуже відрізнялися від інших гобітів Чотирьох Чвертей. За винятком одного: захоплювалися човнярством, а декотрі навіть уміли плавати.

Спершу їхня земля була незахищена зі Сходу, проте з того боку цапокрайці спорудили огорожу — Високий Пліт. Його насадили багато поколінь тому, тож тепер він був густий і високий, адже його ретельно доглядали. Тягся Високий Пліт уздовж дороги від Моста на Брендівинній, роблячи великий гак і вигинаючись подалі від ріки до Запліття (там Верболозка витікала з Лісу і впадала у Брендівинну) — добрих тридцять верст із краю в край. Але, звісно, цей захист був не вельми надійним. Ліс у багатьох місцях підступав упритул до живоплоту. З настанням темряви цапокрайці зачиняли двері на замок, а це також було незвично для Ширу.

Пором поволі плив по воді. Берег Цапокраю щоразу ближчав. Сем єдиний із цілого товариства ніколи не бував на тому боці ріки. Повільна гомінка течія несла води під поромом, а в Сема тим часом виникло дивне враження: колишнє його життя лежало позаду в імлі, а попереду на нього чекала лиховісна пригода. Він почухав потилицю, й у нього зринуло хвилеве бажання, щоби пан Фродо продовжував спокійно собі мешкати в Торбиному Куті.

Четверо гобітів зійшли з порому. Мері саме прив’язував його, а Піпін вів поні вгору стежиною, коли це Сем (він озирнувся, ніби прощаючись зі Широм) хрипко прошепотів:

— Поглянь туди, пане Фродо! Ти щось бачиш?

На помості з протилежного боку у світлі тьмяних смолоскипів вони ледве розгледіли якусь постать, схожу на зловісний чорний сніп. Гобіти все дивились і дивились, а вона, здавалося, поворушилась і гойднулася з боку в бік, ніби вишукуючи щось на землі. Потім поповзла чи відійшла, скоцюрбившись, у морок, чимдалі від смолоскипів.

— Що це в Ширі таке? — скрикнув Мері.

— Щось, що йде за нами, — відказав Фродо. — Та наразі мене не розпитуй! Забираймося звідси негайно!

Вони хутко пішли вгору стежкою до верхів’я крутосхилу, а коли озирнулися, то саван імли вже цілком огорнув протилежний берег і там годі було будь-що розгледіти.

— Дяка небесам, що ніхто не тримає човнів біля західного берега, — сказав Фродо. — А коні можуть перебратися через ріку?

— Верст за п’ятнадцять на північ є Міст на Бренді-винній, але можна й уплав, — відповів Мері. — Хоча я ніколи не чув, аби Брендівинною плавали коні. Та й до чого тут коні?

— Потім розповім. Дістаньмося спершу додому, а там уже й поговоримо.

— Гаразд! Ви з Піпіном дорогу знайдете, тож я просто поїду вперед і скажу Феті Виприну, що ви вже близько. Ми подбаємо про вечерю та про все інше.

— Загалом, ми вже повечеряли зі старим Чударем, — мовив Фродо, — та впораємось і з вашим почастунком.

— Тож вечеря чекатиме на вас! Давай мені кошика! — сказав Мері й розтанув у темряві попереду.

Від Брендівинної до нової оселі Фродо у Струмковій Улоговині треба було трохи пройтися. Цапів Пагорб і Бренді-дім подорожні обминули ліворуч і на околиці Цапограда звернули на основну цапокрайську дорогу, що бігла на південь од Мосту. Здолавши менше версти в північному напрямку, вони побачили алею, що вела праворуч. Нею гобіти пройшли ще декілька верст, то піднімаючись, то збігаючи долі й дедалі глибше занурюючись у цей край.

Нарешті дісталися до вузької хвіртки в густому живоплоті. Будинок у темряві годі було роздивитися: