Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"

завширшки два з половиною метри, що відділяв околицю від парку пагорба Водуа. Вони йшли одне за одним, інколи балансуючи руками.

Рів завглибшки півтора метра був наповнений нудотною желеподібною юшкою з лайна, токсичних речовин і кислотного дощу. Поверхня взялася бульбашками від газів і роздутих тіл тварин. То тут, то там похитувалися іржаві бляшанки й м’ясисті шматки тканини, немов пухлини чи недоношені зародки. Рідина радше коливалася, ніж струменіла. Покрита товстим маслянистим шаром, її поверхня була непорушна; камінці, що сипалися з мосту, вона поглинала, навіть не булькнувши.

Навіть закривши від смороду рукою носа й рота, Айзек відчув, як його напинає блювати. Десь посеред моста його ледь не знудило. Однак впорався із собою. Спіткнутися на тих планках, втратити рівновагу й упасти — годі було й думати про таке.

Від смаку мулу в повітрі Лін нудило майже так само, як і Айзека. Коли вони врешті ступили на інший берег, хорошого настрою в обох як не було. Пара мовчки крокувала лабіринтами вулиць.

Лін з легкістю орієнтувалася серед таких низьких будівель. Купка хмарочосів, які вони шукали, ясно виднілася прямо перед станцією. Час від часу вона йшла попереду, інколи забігав наперед він. Вони простували через каналізаційні стоки, що текли поміж хат. Обидва були незворушні. Обидва побороли свою відразу.

Мешканці Розхлюпу виходили повитріщатися.

Похмурі чоловіки й жінки, сотні дітей, усі в чудернацькій суміші краденої одежі та зшитого докупи рядна. Маленькі ручки й пальчики чіплялися за Лін, коли та проходила повз. Вона ляскала по руках і припускала вперед. Навколо них зашуміли голоси, почали вимагати гроші. Проте ніхто не спробував їх зупинити.

Айзек з Лін мляво крокували покрученими вулицями, не випускаючи башти з поля зору. Вони йшли крізь натовп. Чим ближче до висоток, тим чіткішими були тіні ґаруд угорі.

Товстий чоловік, такий завбільшки, як Айзек, заступив їм дорогу.

— Сквайре, жучко, — гукнув він, кивнувши їм обом. Очі бігали туди-сюди. Айзек сіпнув Лін, щоб та зупинилася.

— Що треба? — нетерпляче відповів Айзек.

Чоловік відразу залопотів.

— Ну, ви гості, незвичні до Розхлюпу, то я й того, подумав, може, підмогти чим?

— Ти, чоловіче, не дурій, — гаркнув Айзек. — Я не гість. Останнього разу я приходив сюди до Дикого Пітера, — продовжив він хвалькувато. У натовпі прокотився шепіт, викликаний іменем. — А от зараз мені треба перебалакать он з ними. — Й тицьнув пальцем у ґаруд. Товстун злегка відсахнувся.

— То ти з птахунами теревенити зібрався? І про що ж, сквайре?

— Не твоє діло! Питання в тому, чи проведеш мене до їхніх апартаментів?

Чоловік примирливо підняв руки.

— Не треба було пхати носа, звиняй, сквайре, і правда — не мій клопіт. З радістю проведу до пташиних кліток, за крихітну винагороду.

— О, заради Джаббера. Не переживай, матимеш. Та навіть не здумайте, — загорлав Айзек, щоб усім було чутно, — красти. У мене вистачить тільки на пристойного гіда, ні стівером більше. Я знаю, Дикий лаятиметься на всі заставки, як щось трапиться з його давнім другом на його ж угіддях.

— Прошу тебе, хлопаче, ображаєш місцевий нарід. Ані слова більше, просто падайте на хвіст, згода?

— Веди, чоловіче, — відповів Айзек.

Коли вони кривуляли між завулків та іржавих дахів, Лін повернулася до Айзека.

«В ім’я Джаббера, що це було? Хто такий Дикий Пітер?»

Айзек на ходу відповідав жестами.

«Маячня повна. Був тут одного разу з Лемюелем у... сумнівній справі, зустрів Дикого. Місцевий божок. Не думав, що він ще живий. Певно, й не згадає мене».

Лін розсердилася. Їй не вірилося, що місцеві купилися на Айзекову маячню. З іншого боку, їх вже підводили до башти ґаруд. Може, то був скоріше ритуал, а не справжня конфронтація? Може, Айзек пожартував і насправді нікого не налякав? Можливо, вони допомагали йому з жалості?

Саморобні халупи лопотіли об підніжжя висоток, немов хвильки. Проводир поманив їх до себе й указав на чотири будинки, поставлені квадратом. У затінку між будинками ріс садок, покручене гілля дерев відчайдушно тяглося до світла. Між ними стриміли чіпкі бур’яни й сукуленти. Під небесним запиналом кружляли ґаруди.

— Онде те, що тобі треба, сквайре, — гордо промовив чоловік.

Айзек зам’явся.

— Як мені... Не хочеться отак без попередження... — й затнувся. — Е... то як мені привернути їхню увагу?

Гід простягнув руку. Айзек якусь мить дивився на нього й потім намацав шекель. Чолов’яга аж засяяв і сховав його в кишеню. Далі повернувся й відійшов трохи вбік, устромив два пальці в рота й засвистів.

— Гей! — гукнув він. — Птахоголові! Сквайр тут побалакать хоче!

Юрма, що обступила Айзека з Лін, радісно підхопила його крик. Пронизливі вигуки сповістили ґарудам, що до них прийшли. Декілька крилатих постатей закружляли у повітрі над юрмою. А потім троє, махнувши крильми, стрімко спікірували до землі.

Натовп зіпнув і схвально засвистів.

Троє ґаруд падали вниз немов мертві. За двадцять метрів до землі вони сіпнули крильми й перервали карколомне падіння. Вони тяжко збивали повітря, дмухаючи на обличчя людей вітром і пилюкою. Птахи то підлітали вгору, то спускалися.

— Що кричимо? — скрипнув ґаруда зліва.

— Неймовірно, — прошепотів Айзек до Лін. — Голос пташиний, але можна щось розібрати, на відміну від Яґарека. Раґамольська, певно, його рідна мова, іншою, мабуть, і не говорив ніколи.

Вони з Лін витріщилися на величних істот. Ґаруди були голі по пояс, ноги ховалися у вузьких коричневих штанах. В одного була темна шкіра й пір’я, інші двоє просто смагляві. Лін захоплено оглядала велетенські крила. Розмах був не менш як шість метрів.

— Та ось пан тут... — почав було гід, та Айзек перебив.

— Радий знайомству, — прокричав він угору. — Маю пропозицію. Можемо потеревенити?

Ґаруди перезирнулися.

— Чого тобі треба? — крикнув чорноперий.

— Знаєте, — Айзек махнув у бік натовпу, — я не зовсім так уявляв нашу розмову. Можемо десь усамітнитися?

— Аякже! — відповів перший. — Побачимося нагорі!

Три пари крил залопотіли в унісон, і ґаруди щезли в небі.

— Зачекайте! — вигукнув Айзек. Але запізно. Він обернувся до провідника.

— Я підозрюю, ліфт тут навряд чи працює, чи не так?

— Його й не було ніколи, — відповів гід і єхидно посміхнувся. — Раджу вирушати.

— Джабберова срака, Лін... Іди далі без мене. Помираю. Я візьму тут ляжу і вмру.

Айзек валявся на майданчику між шостим