Читати книгу - "Останній спадок"

class="p1">— Він дивовижний, — зі слізьми на очах шепотіла Катерина, тримаючи загорнутого в ковдру тримісячного Луку. — Поглянь лише, які крихітні в нього рученята. Він так їх простягає, наче хоче обійняти весь світ.

— Може, то він маму свою обійняти хоче, — у відповідь мовив я, — а ти тут філософствуєш.

— Припини, дурнику, — легенько штурхнула мене під бік кохана.

— Ну, як подумати, що для нього ти і є весь світ, мої слова не такі вже й беззмістовні.

— Але ж ти й підлиза! — Катерина притулилася до моєї шиї та легенько вкусила.

— Як гадаєш, ким він виросте? — щоразу, як Лука опинявся в Катерини на руках, вона заводила про це мову. — Чи буде щасливим?

— Що за запитання? — Я погладжував змучену безсонними ночами жінку по волоссі.

— Просто подивися на людей! Вони такі заклопотані, нидіють у своїх сірих будинках-коробках і не бачать усієї краси життя. Вулицями ходять, утупивши погляд у землю, ще й чітко завченим роками маршрутом. Хіба люди зараз щасливі?

— Ти ж не така. — Я ніжно поцілував її в лоба. — Ти бачиш світ таким, яким він є, розмежовуєш добро й зло, а не змішуєш їх. Що найважливіше — ти мама й зробиш усе, аби твій син був щасливим. Так? — Усмішка сама злетіла на обличчя.

— А якщо мене не буде поряд?..

— Припини! — не на жарт гнівався я на такі її припущення. — Куди ж ти подінешся? Я тебе нікуди не збираюся відпускати, триматиму біля нас, що тобі аж набридне.

Катерина всміхнулась і скинула на мене сповнені любові очі.

— Мені ніколи не набридне. Я кохаю тебе…

— Даліборе! Ти там приклеївся чи як?

Голосний і грубий окрик блискавкою розпанахав канву спогадів. Метрів за десять від мене стояв синій Chevrolet, з вікна якого вистромлювалась усміхнена пика Марка. На сидінні біля водія примостилася кучерява Олівія, яка на Марків крик зіщулилася всім тілом, намагаючись утиснутися глибше в крісло. Жінка знала Марка другий день, а вже соромилася його — у цьому був увесь мій друзяка.

Вхідні двері школи, обведеної, як тюрма суворого режиму, металевим парканом, поглинали потік дітей, які щосили квапились, аби не спізнитися на перший урок. Лука обернувся до мене через плече, помахав рукою та щиро, по-дитячому всміхнувся. Клубок, що з’явився в горлі від спогадів, не зникав, а радше тугішав від самого погляду на заклопотаного малого. Відтоді, як не стало Катерини, я дуже старався, щоб син не сховався в ту сіру коробочку, про яку вона казала. Дивлячись на нього зараз, я мимоволі замислився, а чи вдається це мені?

— То ти йдеш?! — Марко репетував і безперервно тиснув на сигнал.

— Іду я, йду! — замахав я рукою у відповідь.

Ми домовилися, що Марко забирає з дому Олівію, а потім мчить до школи, де підбирає мене.

— Привіт, — кинув я, зачиняючи за собою задні дверцята.

Від самого погляду на відверто невиспаного Марка моє серце шпигнула шпилька сорому за вчорашню брехню.

— Рушаймо швидше, — пробубнів собі під ніс Марко.

Ми їхали вже майже двадцять хвилин, але ніхто за цей час не зронив жодного слова. Я тихцем оглянув автомобіль: килимки під ногами встеляли шелесткі пусті пакети з-під чипсів і крихти від якоїсь страви мексиканської кухні, а салоном витав гіркувато-кислий запах невідомого походження.

— Може, складемо хоч якийсь план дій? — Олівія наважилася вилізти зі свого уявного сховку в сидінні.

— Так-так! Складіть, — погодився Марко, — нічого ошиватися в якомусь задрипаному селі, не знаючи, що там робити.

— Добре. Увечері я пошукав в інтернеті й роздрукував мапу Стільська. — Руки сягнули до кишені штанів і, видобувши звідти згорнутий учетверо аркуш формату А4, подали його Олівії. Марко скоса глипнув одним оком на мапу, але змовчав.

— Так, бачу. А що це?

Жінка вказала на маленькі, нанесені синьою ручкою по всій мапі хрестики. Стільсько простягалося з півночі на південь на 4 км і переходило в сусіднє село Дуброву. Дорога між ними перпендикулярно звертала й проходила крізь густо засаджений ліс іще на 4 км до села Ілів.

— Це я вчора, аби ми не блукали годинами, нашвидкуруч познаходив печери й позначив їх. Але не всі. За відгуками туристів, більшість місцевих не знає нічого про те, що діялося на землях під їхніми ногами тисячу років тому. Тож розпитувати їх немає сенсу.

— Жоден нормальний не копирсатиметься в землі із запитанням «Бля, а хто ж срав тут до мене тисячу років тому?! Може, гівняшки в них були кольорові… гм…».

— А дарма, бо дехто такими запитаннями примудряється непогано заробляти.

— Тьху, — Марко сплюнув попід руки й кудись під сидіння невидиму слину.

«Та що це з ним?!»

Ми проїхали ще з десяток кілометрів у напрямку Тростянця, де мали звернути з траси на Миколаїв. Рівну до того дорогу вкрили суцільні вибоїни, наче її тут обстріляли з міномета. Автомобіль підкидало кожні два метри, тож Марко скинув швидкість до 40 км/год.

— Думаю, нам слід заїхати до Стільська й орієнтуватися на місці. Дістанемося до якогось першого святилища, печери чи ще чогось такого й будемо вивчати.

— Чудовий план, — буркнув собі під ніс Марко.

— Іншого в нас, на жаль, немає.

Жінка склала аркуш учетверо й віддала мені.

— Треба вигадати щось більш розумне за бездумне блукання серед печер. Ми ж навіть не знаємо, що шукати.

— І що ти пропонуєш?

— Нічого!

— Якщо все це не вигадки, — втрутився Марко, — то в тексті повинен бути прихований зміст.

— Ми ж його знайшли, — відповіла Олівія, — це Стільсько — столиця білих хорватів. Місце їхнього «народження».

— Може, це ще не все? Як там говориться?

— «Де люд рождає земля стає домом», — напам’ять процитував я розшифровані слова.

Ґевал помовчав секунд шість, але з невимовно напруженого обличчя було видно, що він докладає неймовірно значних розумових зусиль.

— Що, як ідеться не про образне місце народження тих хорватів? — М’язи Маркового обличчя розслабилися й висіли тепер, як порожній мішок. — Може, треба шукати якийсь родильний будинок… ну, тобто родильну печеру, чи де там вони таке вичворяли?

— А таки правда, — протягнула Олівія, — але звідки можна дізнатися про такі родильні місця? Ти ж, Даліборе, сам казав, що навіть місцеві, по суті, нічого не знають.

— Так, досліджувати Стільське городище почали зовсім нещодавно. Та можна спробувати пошукати в інтернеті.

— Марку, скільки ще добиратися до Тростянця? — Очі задоволеного собою чоловіка блищали в дзеркальці заднього огляду.

— До п’ятнадцяти хвилин будемо на місці.

— Вбивай у пошуку… ем, — мовив я до жінки й одразу затнувся, не відаючи, що вписувати в той довбаний пошук. Як часто люди цікавляться народженням дітей у старослов’янських племенах?