Читати книгу - "Останній спадок"

Я б не здивувався, якби ми були першими від початку розкопок Стільська. Та й хтозна, як називали, так би мовити, будинки для народжування дітей тисячу років тому… Отже, залишалося тільки імпровізувати. — Ем… вбивай «Стільсько народжували дітей».

Тендітними наманікюреними пальчиками Олівія наклацала в телефоні потрібні слова.

— Чортзна-що.

Марко продовжував мовчки керувати автомобілем і лише іноді кидав погляди в наш бік. Хоч він і вдавав, що йому абсолютно до лампочки вся ця поїздка, якесь зацікавлення муляло його та змушувало відволікатися.

— «У Китаї викрили фабрику, де народжували дітей…», — озвучувала результати google-пошуку Олівія. — «У Великобританії остаточно дозволили народжувати…» Жах! Мені аж страшно відкривати ті посилання. Ой… може, тут є щось цікаве для нас — «Ілюстрована історія України від найдавніших часів…», а в описі є слово «Стільсько». Поглянемо.

Жінка натиснула щось — і на екрані з’явився сайт «Український Ванкувер» — інтернет-газета української громади канадського Ванкувера. Під назвою сайту, продубльованою українською й англійською та розмежованою синьо-жовтим гербом, ішла назва власне статті: «Ілюстрована історія України від найдавніших часів до сучасності. Розділ 16. Завоювання праукраїнцями Європи (ч. 1). Велика Хорватія». Останнє слово вселяло надію.

— Що там?

З хвилину жінка просиділа мовчки, бігаючи карими очима зліва направо та вчитуючись у текст.

— Тут історія створення так званої «держави західних горян» (білих хорватів — жителів гір). «Вона утворилася в середині п’ятого століття й проіснувала до кінця дев’ятого»… бла-бла-бла, «князь Самослав був язичником і мав тридцять сім дітей»… От, — вигукнула Олівія й приклала великий палець до екрана телефона, — «після смерті Самослава шістсот шістдесят другого року заснована ним держава розпадається на чотири князівства — Краківьке, Нітранське, Хорватське та Стільське».

— Так, супер. Далі?

Промайнуло ще два кілометри. Спека за вікном наростала, стираючи хоч якісь ознаки вранішньої вологи й малюючи в тремтливому мареві над асфальтом химерні картинки.

— Ого! Це вже може стосуватися й нас — «перший дослідник Стільська Орест Корчинський стверджує, що за допомогою методу біоенергетичного аналізу вдалося встановити, що під городищем, на глибині кілька десятків метрів, є величезна зала рукотворного походження, площа якої — понад дві з половиною тисячі квадратних метрів».

— Тільки не кажіть, що нам доведеться повзати підземними тунелями. — Маркові ідея не сподобалася ще в зародку. Відвезти двох до села — окей, походити з ними в потовивертаючу спеку в пошуках незрозумілих печер — нехай, але продиратися підземними тунелями серед бруду, сирої землі й купи дрібних надокучливих комах і червів — ото вже ні!

— Ми не знаємо. Якщо так, то просто постежиш за машиною та нашими речами. Не хочеться втягувати тебе в це, аби потім не слухати весь день, які ми тупі копачі гівна й що змусили тебе в ньому бабратися.

Марко вгамувався. Навіть ледь помітно всміхнувся, уявивши, як виголошував би такі слова.

— А про народжування так нічого й немає, — засмутилася Олівія, прогорнувши сторінку статті до кінця. — Лише стислий виклад історії Великої Хорватії та опис Стільського городища.

Не встигла жінка договорити, як Chevrolet повільно загальмував, а Марко, розвернувшись на своєму сидінні, достоту як нахабний таксист, виплюнув:

— Приїхали! Ваше Стільсько просто перед нами.

14

Стільсько, Україна. 11 вересня, 2015 рік

Перед нашими очима постав знак «Стільсько», за яким дорога звертала праворуч.

— То що? — Марко сидів, постукуючи великим пальцем по керму.

Олівія й далі марно переглядала посилання, які видав Google.

— Треба подумати, як вони народжували, — запропонував я.

— А хочеш, я тобі в усіх деталях розповім? — Марко розвернувся до мене обличчям, на якому читалися водночас і сарказм, і дурнувата задерикуватість. — Вагітна жінка лягала, розставляла ноги, і з її…

— Марку! — Олівія приклала вказівний палець до губів, показуючи, що йому краще притримати язика за зубами.

— Де вони могли народжувати? — правив я далі. — Для цього потрібне тепле й сухе місце, а найважливіше — чисте й стерильне.

— Отже, відкриті печери відпадають, — зробила висновок Олівія. — А чому печери? У них же були дерев’яні чи кам’яні будинки. Адже під час розкопок знайшли багато залишків і малих, і великих (завдовжки до сорока метрів) будинків. Може, про них і йдеться.

— Так, але вони не збереглися. Навряд чи наш інкогніто (ким би він не був) веде нас до неіснуючого будинку. Оскільки з тих часів маємо тільки печери, найбільш вірогідно, що саме там і треба шукати. — Я розумів, що все це видається безглуздям, проте не відступався. Інакше все втрачає сенс. — Печери — це невеликі за площею видовбані в скелі ніші з низенькими дверцятами. Багато печер Стільська слугували помешканнями спочатку для волхвів, а потім — ченців. Тепер же там просто зберігають продукти.

— Логічно, — пожвавішала жінка. — Скільки їх?

— Дуже багато. Крім того, коли я не помиляюся, за 8 км від Миколаєва розташований величезний храмовий комплекс із семи груп печер. Їхня глибина сягає двадцяти метрів. Неподалік від Дуброви також є святилище «Дірявець», яке схоже на великий кам’яний п’єдестал, підпертий колоною. — Я тицьнув пальцем в один із хрестиків на видрукуваній мапі. — На п’єдесталі завжди горів жертовний вогонь, а під ним знайшли велику яму з кістками принесених у жертву тварин. Це, звісно, не будинок для народжування, але, гадаю, варто і його оглянути. Що, як «де люд рождає» означає не народження людей, а зародження їхньої віри? Тобто що люди народжувалися лише тоді, коли відкривали для себе божества. Щось на кшталт хрещення в християнстві.

— Це зовсім не полегшує нам завдання, — насупилась Олівія. — Святилищ тут завались.

— Так…

Умить мене осяяло. У голові шугнула блискавична здогадка, і на секунду губи скрутились у вузьку трубочку. Що, як те зародження взагалі не має нічого спільного з людським фактором?

— Здається, я знаю, куди нам треба їхати.

Марко й Олівія водночас озирнулись і витріщилися на мене великими очима.

— Тобто? — Підігнувши ліву ногу під себе, Олівія сіла й розвернулась обличчям до мене. — Ти про що?

— Це народження не людей…

— А чого?

— Побачите. — Моє лице розпливлося в задоволеній усмішці. Може, не все так погано, як здавалося спершу. — Марку, їдь до Ілева. Сподіваюся, таки моя правда.

— Показуй дорогу.

Не проїхавши й п’яти хвилин, авто звернуло ліворуч, на вкритий іще глибшими вибоїнами та пошматований тінями від гіллястих дерев, які густим шатром розкинулися над ним, путівець.

Розгадка, що от-от мала опинитись у наших руках, може, хоча б щось прояснила з убивством Максима. Я й досі не вірив, що юнак без будь-яких психічних відхилень міг просто так собі взяти й застрелитися, ще й перед усією аудиторією. Він