Читати книгу - "Здіймається буря"

class="p1">Піскошторма скорчила Вогнесердові гримасу.

— Ходімо, — нявкнув воєвода до чорного кота. — Я дорогою поясню. Що раніше вийдемо, то краще.

— Ти не підеш без мене, — сказала Піскошторма. — Це геть мишомізка ідея, але вам може знадобитися допомога, якщо ви налетите на Тигрокігтя чи Вітряний патруль!

Вогнесерда неабияк втішили слова Піскошторми. Він вдячно глянув на неї та повернувся до Яснолапки.

— Ти ж повернешся в табір та розповіси Білоштормові, куди ми пішли? — запитав воєвода новачку. — Круколапа він знає.

Яснолапка спершу стривожилась, проте швиденько відвела погляд і схилила голову.

— Звісно.

— Йди прямо додому і не витикайся, — наказав Вогнесерд, трохи переймаючись тим, що новачці доведеться піти самій.

— Я про себе подбаю, — щиро пообіцяла Яснолапка. Тоді повернулась і зникла у підліску.

Вогнесерд відкинув усю тривогу про неї і рушив крізь хащі. Піскошторма і Круколап йшли поруч із ним, і це нагадувало йому ті часи, коли вони полювали в юності ще з Круколапом та Сіросмугом. Але нерухомий ліс тиснув на нього, хутро ставало дибки в передчутті шляху, що лежав перед ними, і все ніяк не вдавалося позбутися думки, що цей шлях веде їх до катастрофи.

Трійко котів проминули Чотиридерево і полізли на Вітряні землі. Вогнесерд пригадав, що востаннє був тут із Синьозіркою. Зараз вони йшли тим само шляхом, через височини до ферм Двоногів, що лежали між Вітряними землями та Високими Скелями. Принаймні тепер не було вітру, який би відніс запахи Громових котів на торфовище. Повітря на височинах було таким сухим, що хутро, здавалося, похрускувало, тручись об галузки вересу.

Усі троє рушили стежкою, що пролягала якнайдалі від Вітряного табору. Зазвичай земля там була пругка і волога, але зараз вона вкрилась сухою кіркою, а прижухлий під палючим сонцем верес подекуди побурів.

— То що там сталося з Тигрокігтем? — не збавляючи ходу, порушив мовчанку Круколап.

Вогнесерд давно вже чекав нагоди розповісти другові, що з його старим мучителем нарешті покінчено. Проте у новинах про зраду та вигнання Тигрокігтя була тільки темрява. Тепер, коли від лап зрадника загинув Вітрогон, Вогнесерд розповідав цю історію з гіркотою й смутком на серці.

Круколап завмер на місці.

— Він убив Вітрогона?

Вогнесерд також спинився і скрушно кивнув.

— Зараз Тигрокіготь очолює банду волоцюг — він поклявся всіх нас убити.

— Але хто піде за таким провідником?

— Ну, дехто з них — старі друзяки Хвостолома, які пішли з ним у вигнання, коли його самого ми прогнали з Тіньового Клану, — Вогнесерд замовк, змушуючи себе пригадати деталі нещодавнього бою. — Але з ним були й інші коти, яких я раніше не бачив. Гадки не маю, звідки вони.

— Тож Тигрокіготь зараз сильний, як ніколи, — понуро нявкнув Круколап.

— Ні! — гукнув Вогнесерд. — Він тепер вигнанець, не вояк. У нього немає Клану. Зореклан точно не на боці Тигрокігтя, якщо той порушує вояцький правильник. За ним немає ні Клану, ні правильника, тож цей зрадник нізащо не здолає Громовий Клан.

Вогнесерд затих, збагнувши, що говорить так упевнено, як ніколи раніше. Піскошторма не зводила з нього гордого погляду.

— Сподіваюся, твоя правда, — нявкнув Круколап.

«Я теж», — подумав Вогнесерд. Тоді знову рушив уперед, примружуючи очі від яскравого сонця.

— Звісно ж, його правда, — впевнено сказала Піскошторма, рушаючи за воєводою.

Круколап наздогнав її.

— Що ж, я просто радий, що зараз живу осторонь цього всього.

Руда кицька поглянула на нього.

— Ти що, взагалі не сумуєш за Кланом? — у її голосі чулося звинувачення.

— Попервах сумував, — визнав Круколап. — Але зараз у мене новий дім, мені там подобається. Коли мені хочеться компанії — там є ще Ячмінь, мені цього вистачає. Краще вже так, ніж Тигрокіготь щодня.

Очі Піскошторми спалахнули.

— А як ти знаєш, що він не прийде за тобою до твого нового дому?

Круколап смикнувся.

— Тигрокіготь гадки не має, де ти є, — швиденько запевнив його Вогнесерд. Тоді застережливо зиркнув на Піскошторму. — Ходімо, треба забиратися з Вітряних угідь.

Троє котів побігли крізь хащі вересу надто швидко, щоб розмовляти. Вогнесерд уникнув зарості ялівцю, де вони із Синьозіркою натрапили на Багнокігтя, натомість наполіг зробити чималий гак відкритим торфовищем. На голому схилі не було жодного захисту від сонця, тож Вогнесерду почало здаватися, що його шубка наче палає. Нарешті, вони вийшли на схил, що вів до земель Двоногів. Під ними лежала долина, помережана стежками, поцяткована лужками та гніздами Двоногів, наче візерунчасте хутро мурого кота.

— Вітряні коти, певно, перечікують спеку у своєму таборі, — важко дихаючи, нявкнув Громовий воєвода, коли вони вже спускалися донизу. — Залишається сподіватись, що решта шляху буде так само легкою.

Коти добігли до смуги дерев, і Вогнесерд радо ступив у прохолодну тінь та гущавину знайомих лісових запахів. Високо над ними пронизливо голосили двоє канюків, звіддалік долинав гуркіт потвори Двоногів. Лапи боліли, спокушаючи прилягти і трохи відпочити, але бажання побачити Хмаролапа гнало вперед.

Піскошторма роззиралась навсібіч, її вуса тремтіли. Вогнесерд збагнув, що так далеко від Громових угідь вона досі відходила лише раз, коли ще новачкою супроводила Синьозірку до Місяцескелі. Таку мандрівку здійснювали всі коти, перш ніж стати вояками. Вогнесерд же бував тут уже кілька разів, не лише коли подорожував до Високих Скель, але й коли вони зі Сіросмугом допомагали Вітряному Кланові повернутися з вигнання на рідні землі. Але по-справжньому як удома на цій території почувався лише Круколап.

— Нічого тут тинятися, — застеріг чорний кіт. — Особливо зараз. Двоноги полюбляють ходити цими стежками зі своїми собаками.

Вогнесерд таки відчував запах собаки десь неподалік. Він прищулив вуха і тихенько рушив за Круколапом, який повів їх із лісосмуги.

Крізь огорожу чорний кіт протиснувся першим. Вогнесерд пропустив наперед Піскошторму, а тоді й собі проліз крізь дірку, що вже густо поросла листям. Він упізнав широкий шлях із червоної глини, який лежав на протилежному боці. Вони уже переходили його зі Сіросмугом, коли мандрували, щоб знайти Вітряний Клан. Круколап глянув у обидві сторони, тоді перебіг шлях та зник у гущавині живоплоту. Піскошторма глянула на Вогнесерда, і той підбадьорливо кивнув. Вона кинулася вперед, а воєвода побіг відразу за нею.

Потойбіч живоплоту високо над їхніми головами колосився ячмінь. Замість піти межею поля, Круколап рушив просто в гущавину тріскотливих стебел. Вогнесерд і Піскошторма прямували за ним, кваплячись, щоб не втратити з виду чорний хвіст, який маячив у хащах попереду. Вогнесерд трохи стривожився, збагнувши, що нізащо не вибереться звідси сам. Він геть утратив відчуття напрямку, бо ж бачив перед собою лише безкінечність золотавих стебел та смужку чистого блакитного неба над головою. Воєвода відчув неабияке полегшення, коли вони