Читати книгу - "Морок, у якому тону , Ксандер Демір"

33

Давид

 

Я забрав усі наші речі з машини й пішов, слідом за ними, в будинок. Сподіваюсь вони вже обрали собі кімнати і я без проблем зможу завалитись спати. Спина жахливо боліла, хоча я періодично змінював кут свого крісла. Проте, на жаль, це не допомогла. Ще й ноги оніміли. Я реально старію.

Як тільки я зайшов у середину, в очі кинулась простора вітальня з великим сірим диваном і прозорим каміном, де також був невеличкий бар. Схоже, тут люблять влаштовувати вечірки. З одного боку від дивану були сходи на другий поверх, а з іншого вхід на кухню. З кухні можна було потрапити на терасу, де стояв довгий неймовірно красивий дерев’яний стіл з різними прикрасами. А вийшов назад до вітальні та натрапив на двері до однієї із трьох спалень. Інші дві були на другому поверсі, де власне, була і вбиральня. Загалом, я був задоволений своїм вибором будинка на наш вікенд.

-Не галасуй тільки. – почувся тихий голос Даші, що спускалась зі сходинок. –Сашко, на диво, дуже швидко заснув.

-Авжеж, швидко. Яка дорога була довга, він ще малий аби гарно витримувати таке. – поставив валізи у вітальній і зняв з себе надокучливу худі. Добре, що я попросив нагріти будинок завчасно до нашого приїзду. Тому зараз тут була жара.

-Він завжди любить поспати, хоч десь. – посміхнулась дівчина, задивляючись на моє тіло. Хоч я був і у футболці, проте їй це не заважало. – Ти де будеш спати?

-Я гадав, що ви вже зайняли свої кімнати і я можу впасти, де вільно. – сказав, сідаючи на диван, і закинув руки за голову. – Я спеціально брав дім з трьома кімнатами. Хоча, в моєму інтересі після тієї ночі, був інший варіант. – посміхнувся до дівчини і заплющив очі.

-Ну тоді я буду спати на другому поверсі також. – швидко промовила Даша. Немов хотіла вже втекти від мене. Проте, це так і було. Відкривши очі, зрозумів, що в кімнаті залишився тільки я один. Я взяв свою сумку з речами та пішов до себе у спальню.

Це була невелика кімната, хоча іншого мені й не потрібно. В кімнаті був письменний стіл, двоспальне ліжко і шафа-купе. Я вирішив не паритись із речами сьогодні, тому ліниво переодягнувся, умився і завалився спати. Сили мене покинули.

Схоже, через свою втому, я забувся закрити двері до себе у кімнату. Тому вранці мене розбудив смачний запах млинців. Хоч я і хотів ще б поспати, проте я заставив себе піднятись через сніданок. Не хочеться залишитись без неймовірно смачних витворів мистецтва своєї коханої. До того ж мій живіт зрадницьки почав виспівувати фальшивий хор.

-Доброго ранку! – потягнувся, заходячи на кухню, де готувала дівчина в тому самому своєму халаті.

-Доброго ранку.. не думала, що ти так рано прокинешся. – повернулась до мене, тримаючи у руках лопатку для приготування. Проте, я одразу кинув погляд на те, що під халатом. Вона навмисно розбудила мене, ще і просто накинула на білу мережеву білизну цей клятий бордовий халат? Я відкашлявся і відвернув голову кудись в бік. –Не соромся, я ж не соромлюсь, що ти лише у якихось шортах зараз. – ЧОРТ! Я забувся одягти футболку! Я поспіхом побіг до себе, і дістав з сумки першу ліпшу футболку і накинув на себе. І знову вийшов на кухню.

-Пробач. Я ще геть сонний.

-Все гаразд. Мені подобався мій.. краєвид. – розсміялась, продовжуючи готувати.

-Чому ж тоді покинула мене, якщо подобався вид? – запитав, підходячи до неї ближче, і схилився на одну із кухонних тумб.

-Давид, досить. – беземоційно сказала, ховаючи свій погляд. Авжеж. Соромно. Проте навіщо так було вчиняти? Ніби усе ж вирішили! – Саша ще спить, але піди, будь ласка, розбуди його. Не хочу, щоб він всю відпустку проспав.

-Гаразд. – стряхнув свої шорти та пішов на другий поверх до сина.

Його кімната знаходилась найдальше, схоже він не сильно любе, коли його простір порушують. Але пробач, дорогий, мама сказала тебе будити.. Я повільно відчинив двері і зайшов до дитячої. Хоч весь наш будинок дерев’яний навіть і в середині, проте саме в цій кімнаті було дуже багато зеленого кольору: постіль, килим і якісь картини на стінах. Ну зрозуміло, чому він обрав саме цю кімнату.

-Саш, друже, прокидайся. – сів поруч на ліжко і легенько погладив сина. -Мама приготувала дуже смачні млинці. Тому якщо ти не прокинешся, я з’їм їх сам! – ну, якщо він не прокинеться зараз, я не ображусь. Мені більше.

-Я хочу спати… - ледь зрозуміло пробуркотів хлопець.

-Прокидайся давай. Поснідаємо і підемо кататись на лижах, чи сноуборді. Або просто пройдемось містечком.

-Ну… гаразд! – дуже радісно піднявся Саша і серйозно глянув на мене. – Але це через те, що я боюсь, що ти з'їси мою порцію млинців.

-Міг би й поділитись. Я тобі вчора скільки всього купив! – посміхнувся синові.

-Мамина їжа не продається! – склав перед собою руки навхрест, ледь стримуючи свій сміх.

-Так? А хот-доги замість бутербродів, хто просив у мене? – говорив і лоскотав хлопця одночасно. В кімнаті різко залунав гучний дитячий сміх. – Так? Смішно?

-Припини! Дави-и-ид…! – продовжував гучно сміятись малий.

-Хлопці, - я зупинив лоскотати сина і ми вдвох повернулись на голос Даші, яка стояла у дверях, склавши руки напроти себе. Коли вона встигла переодягтись? Тепер вже на ній не халатик, а спортивний костюм рожево-білого кольору. – Млинці ось-ось охолонуть. Або я з’їм їх сама! – показала нам язик і втекла.

-Ох, побігли, а то вона і справді з’їсть усі наші млинці! – я підняв Сашу, і ми разом послідували за дівчиною. –Ми тебе зловили. Тепер ти не з'їси наші з Сашкою млинці!

-Але ми з тобою поділимось! – сказав син, все ще сидячи в мене на плечі.

-Так? Ділитись із нею? – косо глянув на Дашу, стримуючи посмішку. – Ти впевнений? Вона хотіла з’їсти усе сама..

-Ну, будь ласка… я більше так не буду. – Даша надула губи та зробила той самий погляд кота, що так старанно щось просить.

-Ну добре. – я поставив сина на підлогу і потріпав його волосся.- Але це востаннє. – глянув на дівчину, що як і я на неї, дивилась на мене, посміхаючись. – Займай місце, будемо ласувати.

Ми сіли усі за стіл і почали нарешті снідати. Окрім млинців на столі також було варення і шоколадна паста, фрукти, чай Саші і наша з Дашею кава. Схоже, Даша замовила кур’єра з продуктами, поки ми спали. Потрібно буде якось і їх порадувати своїм сніданком.

Нарешті ми поснідали та пішли одягатись, аби прогулятись містечком і можливо все ж таки піти з’їхати з гори. Якщо не на лижах, чи на сноуборді, то на санчатах. На вулиці була просто неймовірна краса. Сніг, легенький мороз, що трошки підщіпує щоки. Усе навкруги було білосніжне, особливий вайб придавали гори, що були майже всюди навколо нас. Обожнюю бути тут. Це нагадало мені ті молодіжні часи, коли ми з друзями їздили на кемпінги. Хоч, тоді й було літо, проте зимою тут геть інше.

З часом ми обійшли майже усі магазинчики із сувенірами і зробили декілька фото на пам’ять. Саша, як завжди, знайшов черговий магазин із різними солодощами на вагу, тому ми просто не могли пройти повз. Тому набравши всього із головою, ми швиденько занесли усе назад в будинок і пішли кататись на санках.

-Не боїшся з’їхати на них з цієї великої гори? – поцікавився у сина, що старанно обирав, які саме санки він хоче.

-Ні. Всі катаються, і я хочу. – він посміхнувся і все ж таки зробив свій вибір. Зелені. Хто ж сумнівався?

-Гаразд. Проте, тримайся гарно, добре? – я махнув інструктору, аби той пристигнув малого і підійшов до Даші. –А ти переживаєш?

-Ти не боїшся пускати його одного? – трохи тремтячим голосом запитала дівчина, дивлячись на Сашу, якому пояснював правила інструктор.

-Це дитяча гірка. Все буде добре. – я обійняв її за талію, трохи притискуючи до себе. –Тобі також варто спробувати з’їхати. Це дуже круто!

-Ти знаєш, як я ставлюсь до висоти. – поклала свою голову, мені на плече. Якби ж вона завжди була така мила, а не як іноді ділова.

-Це всього лише невеличка гора. Я не прошу тебе пригнути з парашута. – взяв її за руку і повів обирати санки. – Я з’їду з тобою. Тут є спеціальні для двох.

-Ти знущаєшся? – нервово засміялась дівчина. – З дитячої гірки?

-Можу повести на дорослу. Проте, тобі та ця була он-як достатньо.

З рештою, через неймовірну кількість вмовлянь, ми все ж таки з’їхали з гірки усі разом, набравшись шаленого адреналіну. Хоч, для мене це була і справді дитяча гірка, проте емоції сина і Даш, розтопили моє серце. Їх обійми та прохання з’їхати ще раз нагадали мені безтурботні дитячі часи. Тому не знаю, скільки часу ми провели на цій горці. Але повернулись ми додому приблизно о сьомій вечора, мокрі, втомлені, проте щасливі.

Поки вони переодягались я замовив доставку з ресторану, оскільки сьогодні Святий вечір, потрібно гарно закінчити цей день. Хоч, готувати ми й не хочемо, так і сили немає, тому нехай спасає ресторан української кухні.

Після цього, я також побіг переодягатись. Мій вибір впав на білий гольф, поверх якого я одягнув темно-зелений піджак, і штани такого ж кольору. Увесь вигляд гарно підкреслили каблучки та годинник.

Скоро до нас постукав кур’єр. Я вийшов, аби забрати продукти та дав хлопцеві невеличкий подарунок, у вигляді гарних чаєвих. Поки, Даша і малий все ще одягались, я швиденько накрив на стіл, гарно розкладаючи усе навкруги. Усе має бути гарно.

-До нас хтось стукав? – на кухню зайшла дівчина у дивовижно чарівному білому в’язаному светрі, червоній клітчастій спідниці та довгих гетрах, знову ж таки, білого кольору. Її волосся знову було розпущене, тому ці хвилі суперово доповнювали її образ. Я аж застив від захоплення нею, забуваючи про сервіровку стола.

-Так, я їжу замовив. – потряс головою і продовжив своє заняття. Моя реакція насмішила дівчину, тому вона з широкою посмішкою сіла за стіл, пильно дивлячись на мене. – Ти просто дивовижно виглядаєш!

-Дякую.. ти також нічогенький! – я посміхнувся, кидаючи короткий погляд на неї. – До речі, ви з Сашею майже схожі у ваших нарядах.

-Так? Я гадаю, я йому ще більше сподобаюсь, через колір свого костюма! – похизувався своїм виглядом, і ми знову розсміялись.

-Привіт усім. Як вам мій лук? – до нас прибіг Саша, що був одягнутий, майже як я. Білий гольф, піджак кольору хакі та темно сині штанці з тонкими червоними лініями, які утворювали клітинки. – О, Давид!, ми майже схожі.

-Так. Проте твій вигляд набагато краще мого. – я посміхнувся синові й той також всівся за стіл, поруч із Дашею.

Нарешті я закінчив із сервіровкою, і ми нарешті сіли за вечерю. Сьогодні, як і має бути в цей день, на столі у нас дванадцять страв, серед них є: вареники з м’ясом і з вишнями, запечена риба та овочі, картопля, різні салати й інші доповнювачі до столу. Якщо ми це все сьогодні з’їмо, то луснемо, забувши про наш вікенд. Також я замовив пляшку вина, для нас із Дашею, і яблучний сік для сина. Ще не доріс до нас. Мені подобалось проводити увесь свій час із рідними, з ними. Я повністю забув про всі свої якісь проблеми та справи, повністю погружаючись у нашу подорож. І це я відчував взаємно. Хоч, ми з Дашею останнім часом, не гарно спілкуємось, проте ця подорож все змінила.

-Давид, а які у тебе батьки? – раптово запитав Саша, надпиваючи свій улюблений сік. Його питання неабияк збило мене із пантелику, тому я поправив гольф на шиї, і всівся зручніше.

-Ну.. моя мама була дуже гарною і доброю жінкою, але на жаль, її час рано закінчився. Тому мене забрав до себе на виховання батько, Рустам. І на жаль, знову, він був не з дуже… - глянув на Дашу, намагаючись підібрати вдалі слова. – Був не дуже гарною і доброю людиною, як моя мама. Зараз ми не спілкуємось із ним, проте він зробив багато, що для мене, наприклад: дав гарну освіту, вклався трошки у мій розвиток і познайомив з моїми бабусею та дідусем. Ну і подарував мені брата і сестру. – я посміхнувся синові, сподіваючись, що добре відповів на його питання.

-У тебе є брат і сестра? – знову запитав малий.

-Так. Еміль, мій брат, зараз проживає в Америці. Але ми не дуже спілкуємось. А сестра, Ліза, також проживає не в Україні, а у Великій Британії разом зі своїм чоловіком. З нею, на щастя, я спілкуюсь і підтримую зв’язок.

-А які у тебе дідусь і бабуся? У мене є тільки бабуся Ніна.. – здається, він трохи засумував після своїх слів.

-Моя бабуся проживає у Стамбулі. До речі, дуже скоро ми до неї поїдемо, якщо твоя мама не буде проти. – глянув на дівчину, що закотила очі. Проте очі сина загорілись, почувши мою пропозицію. - Тому там ти й зможеш познайомитись із нею, персонально.

-Супер! Я за! – радісно закричав хлопець.

-Я ще подумаю. Гаразд? – промовила Даша, гладячи сина по плечу. –Але я також маю для тебе і Давида сюрприз, як я і казала вчора. Тому завтра ми знову поїдемо у маленьку подорож.

-Яка подорож? – тепер вже запитав я. Що за загадки?

-Побачиш, якщо даси мені ключі від свого авто.

-Гаразд. Нема питань. – знизив плечима і продовжив вечеряти. –Саш, я бачив ти познайомився сьогодні з хлопцями. У вас все добре? – часом я помічав, що граючись на майданчику, ті хлопці інколи чіплялись до Сина. Тому мені було потрібно знати, чи все окей у сина.

-Так.., але вони старші за мене трохи…і.. – різко замовк і відвернувся. Ми помітили це з Дашею і перекинулись поглядами.

-Щось сталось? – запитала дівчина.

-Ні.., але вона часто чіплялись до мене, запитуючи, де мій тато, і я не знав, що їм відповісти.. – його слова влучили мені прямо у серце. Я знаю, як рости без батька якийсь час, і як інколи діти булили мене через це. Проте, я не думав, що це застане і мого сина..

-Саш.. я.. – я тяжко видихнув і протер обличчя. Що варто казати в такий момент?

-Інколи я задумувався, чи не ти мій тато, Давид. – я знову глянув на сина, і потім на Дашу, що також мовчки сиділа і слухала малого. – Тільки я Малишев Олександр Давидович.., а твоє прізвище Йилмаз. Хоча, я був би дуже радий, якщо ти був би моїм татом..

-Саш, просто розумієш.. – почала говорити Даша, обіймаючи сина.

-Саш, я і є твій тато. – сказав я, закриваючи на секунду очі. Найстрашніший крок зроблено. – Я знаю, що я з’явився у твоєму життя дуже пізно, але це дійсно дуже весела історія. Мені дуже соромно зізнаватись, проте я справді просто не знав про тебе. Але зараз, будучи поруч із тобою, познайомившись із тобою, я не хочу більше зникати з твого життя. Прошу, вибач мені, будь ласка. Я виправлю усе. – після моїх слів Саша зірвався з місця та обійняв мене. Я міцніше притиснув сина до себе, схиляючи голову йому в волосся.

-Я знав, що ти мій тато! І я дуже радий!!! – він знову притиснувся до мене, якомога сильніше. Я припідняв його і посадив до себе на коліна.

-Так, у нас хоч і різні прізвища, проте це можна виправити, якщо ти хочеш. І якщо твоя мама не проти. – я посміхнувся і глянув на Дашу, що приховуючи витирала сльози серветкою, намагаючись не зіпсувати собі мейк.

-Не проти. – тихо промовила дівчина і посміхнулась.

-Так! І мама також змінить! Буде Йилмаз Дар’я Миколаївна! – ще більш радісно закричав хлопець.

-Мені твоя ідея неабияк сподобалась. – я засміявся і продовжив пильно дивитись на кохану, що почервоніла після слів сина. – Гадаю, скоро так і буде, малий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍