Читати книгу - "Морок, у якому тону , Ксандер Демір"

34

Давид

 

-Так, думаю тобі, Сашо, час йти вже спати.. – сказала Даша і простягла руку синові. – Пішли, я вкладу тебе.

-Ну ма-а-ам.. – заскиглив хлопець, відмовляючись йти.

-А.. можна я спробую? – запитав я, все ще тримаючи сина у себе на руках. – Якщо ніхто не проти.

-Я не проти. – посміхнулась Даша і глянула на малого. – А ти хочеш, аби тебе Давид.. Тато вклав спати? – тато?.. схоже я буду довго привикати до свого нового прізвища.

-Так! Хочу! – закричав хлопець, притискуючись до мене, якомога сильніше.

-Гаразд, тоді, тато, передаю тобі цю честь. – вона знову посміхнулась до мене і сіла назад за стіл. Я піднявся з малим у руках і помахав дівчині.

-На добраніч, мамо! – Саша також помахав, і ми пішли разом наверх.

Ми піднялись разом до його кімнати, і я поклав сина на ліжко.

-Де твоя піжама, малий? – запитав я, оглядаючи його шафу.

-Там зліва! Зелена така. – ох, фанат зеленого. Я дістав одяг і простягнув хлопцеві, аби той переодягнувся. Трохи довелось допомогти з гольфом, проте загалом, він дуже швидко змінив свій одяг. Ніби, в армії служить.

-Мама тобі читає щось на ніч, чи розповідає? – поцікавився я, і сів поруч із ним.

-Іноді, проте я вже не малий, аби так робити кожного разу, і сам можу без проблем лягти спати. – він посміхнувся і зарився в ліжко, накриваючись майже повністю ковдрою.

-То.. – я задумався і почесав голову. Я вперше вкладаю спати свого сина.. Що потрібно робити? – Саш, я вперше таке роблю.. і мені часом потрібна порада, що і як робити, розумієш?

-Тобі ще багато чого потрібно навчитись. – підпригнув до мене і потріпав мені волосся. – Проте, я справді не потребую, аби ти мені читав щось. – знову влігся на своє місце. –Не хвилюйся, ти гарно справляєшся.

-Гаразд.. дякую. – я посміхнувся, протираючи руку об руку. Чому я так хвилююсь?

-Мені тебе називати тепер тато? – здається, для нього це якась гра. Його посмішка зовсім не зникає з його лиця.

-Як ти того хочеш. Я не можу заставити тебе називати мене тато, чи просто Давид. Тому тут вирішуй ти сам.

-Ти мій тато, тому я буду називати тебе татом. – можливо, це просто мені так здається, проте його «тато».. як він мене називає.. мені так стає приємно на душі від цього. Якби я знав, що так буде, розповів би йому всю правду раніше. Я посміхнувся і погладив хлопця по плечу.

-Дякую тобі. І пробач мені, якщо щось не так.

-Все добре! Йди вже до мами, вона сумує. Я ще трошки погуляю на планшеті та ляжу спати.

-Добре, тоді я піду. – я піднявся з ліжка, і зупинився на виході з кімнати. – На добраніч, малий. Якщо що, я внизу.

-Добре. – він кивнув і дістав свій гаджет. Я можливо ще секунду на нього подивився, посміхаючись, і пішов вниз.

Даша все ще сиділа за столом і щось гортала в себе в телефоні. Я тихо підійшов і сів за стіл, також. Побачивши мене, вона вимкнула смартфон і перевела свою увагу на мене.

-Як твій перший раз? – тихо посміялась дівчина і підперла кулаком підборіддя. – Саша не капризував?

-Все гаразд, він допоміг мені з цим. – я нервово посміявся також, скидаючи із себе піджак. – Сказав чим скоріше йти до тебе, а то ти сумуєш.

-Ох, так. Засумувала, так засумувала. – саркастично промовила, не відводячи від мене погляду. – Ти як? Як твої враження?

-Я думав буде страшніше, але ще допомогло те, що Саша розумний малий. І все прекрасно розуміє і без мого пояснення, де я був весь час.

-Давидів не було у його життя до тебе і після. Тому він одразу все зрозумів, я думаю.

-А ти як? Що за сюрприз ще й на Різдво? Я думав ми погуляємо десь тут, підемо колядувати. – вкотре посміхнувся їй.

-Тобі сподобається, повір мені. Але потрібно рано прокинутись, ще їхати приблизно години дві-три, тому пізно не лягай спати.

-Чому ти думаєш, що я пізно лягаю спати? – покосився на дівчину, складаючи руки навхрест перед собою.

-Ну я ж не знаю, чим ти займаєшся там, у себе в кімнаті. І о котрій ти лягаєш спати, без мене. – що вона знову витворяє? Їй так сильно подобається знущатись наді мною?

-Дар’я Миколаївно, навіщо вам це знову? Здається, ми побачили ваше відношення до мене після тієї ночі.

-Давид, так вийшло. Я не хочу виправдовуватись перед тобою, але так, я визнаю, що вчинила не правильно.

-Не правильно? Ти залишила мене одного після нашого сексу. Ні слова, ні смс, нічого. Ти тупо декілька днів мене ігнорувала. Що я зробив не так? – вона ігнорувала мене три дні, до нашої поїздки. А коли я прокинувся, поруч її не було. Авжеж, таке вже було, і я сильно здивованим не був. Таке не вперше. Проте, знову це відчувати було недобре.

-Пробач.. я краще піду. – вона піднялась і хотіла вже йти, проте пройшовши біля мене, я зупинив і піднявся, ловлячи її лікоть. Вона зніяковіло подивилась на мене. І я притягнув її до себе в поцілунок. Я не знаю, що я роблю і чи правильно це все. Але цього я хотів найбільше на залишок вечора. Її губи, її тіло, її голос, запах, все її божевільно дурманило мене. Я скоро почну забувати, хто я такий, перебуваючи тут, постійно з нею. –Давид.. – зупинила поцілунок і схилилась своїм лобом до мого.

-Нічого не кажи, прошу. Я не потребую ніяких слів. – поклав свої руки їй на талію, обіймаючи її. – Залишся сьогодні зі мною.. просто так. – я поправив її локон їй за вухо, і провів пальцями по волоссю. Вона посміхнулась, і кивнула на мої слова.

-Так.. авжеж.

Усю ніч я обіймав Дашу, що погодилась поспати зі мною. Ми не перекидались словами. Лише мовчки лежали поруч, гладячи часом одне одного по волоссю, чи лиці. Нам не потрібні були слова. Ми не потребували їх. Наша присутність разом говорила сама все за себе. Ми не соромились одне одного, не переживали доторкаючись одне одного - це все зникло. Ми мовчки лягли спати. Даша притиснулась до мене, лягаючи головою мені на груди. Я обійняв її спину і ми так заснули.

Вранці я піднявся трохи раніше, ніж дівчина. Вчора вона натякнула мені, що виїжджаємо о восьмій. Зараз на годиннику була шоста ранку, за вікно все ще була ніч і йшов сніг. Я обережно дістав свою руку з-під голови коханої і пішов на кухню, накинувши перед цим зіпку. Дивно, що Даша все ще спала. Зазвичай вона в такий час вже бігає, мов муха в окропі. Але не суть, потрібно приготувати сніданок.

Я відчинив дверцята холодильника і помітив залишки вчорашньої вечері. Потрібно щось вигадати та приготувати нове, чи нагріти щось з цього? Я протер своє обличчя і вирішив спочатку піти вмитись. Можливо щось прийде по дорозі. Я тихенько піднявся на другий поверх, де знаходилась вбиральня, швидко зробив усі справи й повернувся назад. Гарного нічого так і не вигадав. Проте, хоч щось прийшло.

Я дістав пару томатів, цибулю і шість яєць з холодильника. Швиденько усе нарізав і поставив на сковорідку смажитись. Бажано було б ще мати перець, але на жаль, зараз зима, і гарний перець знайти складно. Ну нічого.. поки овочі смажились, я швидко збив яйця, і залив їх у сковорідку. Одразу ж почав усе перемішувати, не даючи утворитись суцільному омлету. Зараз я готую турецьку яєчню менемен. Обожнюю її їсти на сніданок, особливо зі свіжоспеченим хлібом.

Поки яєчня досмажувалась, я знову накрив на стіл і приготував нам чай з обліпихи. Так, хоч ми з Дашею обожнюємо пити каву, проте нічого. Нас знову чекає довга дорога, а захворіти ми не хочемо. Тому варто пити вітаміни, наприклад як цей чай.

-Доброго ранку, татусь. Що робиш? – я повернувся на голос Даші, що сонно закуталась у халат, стоячи в порозі кухні.

-Привіт. Готую нам сніданок. – я посміхнувся і підійшов до дівчини, аби поцілувати її в щоку. Вона, звичайно, не очікувала це. Тому її щоки покрились зрадницьким червоним кольором. Це ще більше розвеселило мене.

-Я думала, що вже ти втік від мене, а не навпаки. – промовила брюнетка, підходячи до плити, аби подивитись, що я готую. – Пахне дуже смачно. Це те, що я думаю?

-Думаю це саме те, що ти думаєш. – її очі загорілись і вона нарешті посміхнулась. –Але отримаєш свою порцію, як поколядуєш. – вона театрально закотила очі та зітхнула.

- Коляд, коляд, колядниця,

Добра з медом паляниця,

А без меду не така,

Дайте, дядько, пирога.

А як дасте пирога,

Візьму бика за рога,

Поведу на торжок,

Куплю собі пиріжок

-Це було супер, молодець. Свою порцію отримала. – я погладив дівчину по волоссю на що, вона ще більше запосміхалась.

-Ще дають і гроші за колядки, взагалі-то! – жартома обурилась Даша.

-Я тобі віддам своє серце. Піде? – запитав, схиливши голову набік.

-Тоді я одягнусь і піду будити Сашу. Цей аромат просто розбудив і мене, і мій голодний живіт. – швидко перевела тему, від чого я розсміявся і провів дівчину поглядом. Ця атмосфера поїздки заставляє мене думати, ніби ми справді щаслива сім’я, яка вже сто років разом, і просто виїхала відпочити в гори.

З цими думками я закінчив приготування сніданку і пішов до себе, аби переодягнутись. На годиннику вже стукнуло майже сьома, тому вже можна одягатись в дорогу. Сьогодні все ж таки свято, і Даша приготувала якийсь сюрприз, тому потрібно бути гарним. Я дістав з полички молочну сорочку і світлі джинси. Чомусь сьогодні мене тягне на світлий наряд. Образ я доповнив шкіряним бежевим жакетом, проте поки ми в домі, я вирішив його не одягати.

Повернувшись назад на кухні, вся сім’я вже була в зборі.

-О, я якраз хотіла тобі сказати одягатись вже і на подорож. – посміхнулась дівчина. Вона була одягнута у світло-сіро-молочні широкі штани, і чорний піджак з гольфом. На її шиї звисав срібний ланцюжок, що круто поєднувався з її нарядом.

-Я глянув на час, і зрозумів, що краще не губити його потім. – кивнув коханій і підійшов до сина, що також вже сидів за столом. –Доброго ранку, малий. Як спалось?

-Доброго ранку, тато. – я навіть забув, що ми розповіли йому це вчора. Підійшовши ближче, я роздивився його лук, як він каже. Зелений в’язаний светр і джинси. Цей малий одягається навіть краще, ніж ми всі. – Я спав добре, проте не дуже виспався.

-Ну нічого. Мама приготувала нам сюрприз, тому потрібно їхати. Але перед цим сніданок. До речі, турецький рецепт. – зробив акцент на цьому і наклав усім їх порцію.

Скоро ми всі поснідали, і я почув безліч «вау, як це смачно!», «а можна ще?» і все цього типу. Тому щасливі, з повним животом, і гарним настроєм, ми погрузились в машину. Сьогодні за кермом Даша, тому я можу трохи відпочити від дороги. З віком я починаю трохи губити зір, тому часте белькотіння машин на дорозі, трохи збиває мене. Варто приглянути собі скоро окуляри.

Саша всю поїздку знову діставав нас різними питаннями, запитуючи, що це за гори, а де ми, куди ми їдемо і так далі. Ох, знав би я також, куди ми їдемо, малий. Проте, це знає тільки наша мама. Тому під кінець, хлопець вже видно сам засумував і дістав свій планшет, починаючи знову гратись в щось. Ми тим часом з Дашею розмовляли про щось не важливе, згадували наші минулі жарти, як колись ми застрягли в полі та Даша натрапила на східних мужиків, що хотіли її забрати, і як я зламав машину, намагаючись її поремонтувати.

Зовсім скоро ми заїхали в якісь далекі невідомі селища, схоже ми трохи дальше від’їхали від Буковелю, проїхавши Яремче. Схоже ми заїхали десь на окраїну Івано-Франківської області. Проте де ми? Я не розумію.

-Ти щось пригадуєш? – раптово запитала Даша, дивно посміхаючись.

-Ні.. про що ти? Можливо ми та проїжджали ці села, проте я не пам’ятаю.

-Гаразд. Ще трошки залишилось. Потрібно знайти цю вулицю. – знову дивно промовила дівчина, пильно пильнуючи за дорогою.

Минуло ще трішки часу і ми зупинились біля якогось будиночка, схожим на усі ці будинки в цьому селі. Він був невеличкий, проте дуже гарно оздоблений. Навкруги були вітки від виноградів, вино тут гарний бізнес, а сам будинок де-не-де був розмальований в український стиль. Ми вийшли з машини і я запитально глянув на Дашу, що продовжувала загадково посміхатись.

-Мамо, куди ми приїхали? – запитав Саша, підбігаючи до нас.

-Зараз все побачите. – мило закліпала очима дівчина, оглядаючи нас.

Ми підійшли до воріт і Даша голосно постукала, від чого собаки почали гучно лаяти.

-Схоже, нас тут ніхто не чекав. Зараз спустять псів і будемо ми бігти дальше, ніж їхали сюди. – сказав я, нервово сміючись. Я не боюсь собак, ні. Проте зараз я щось нервово себе почуваю. Де ми? Чому Даша нічого не каже?

-Хазяйко!! – закричала Даша, продовжуючи стукати.

-Твоя мама хоче стати поштарем. – нагнувся і пошепки сказав до сина, від чого ми засміялись і дівчина кинула на нас косий погляд.

-Посмієтесь ще в мене. – жартома сказала брюнетка і знову продовжила стукати.

-Та йду я! Йду! Чому розкричались? Сьогодні свято, відчиняйте двері і колядуйте. Собака прив’язаний і так. – почав лаятись незнайомий дідусь. Схоже на вигляд йому років під вісімдесят. Біле сиве волосся, і начисто вибрите обличчя. Він був у білосніжній вишиванці і вугільних штанцях. Одразу видно цей гуцульський стиль.

-Доброго дня! Зі святом вас! – сказала Даша до дідуся. Ми з Сашею стояли, періодично перекидувались запитальними поглядами один на одного. Ніхто з нас, крім нашої мами, не розумів, що твориться.

-І вас зі святом. Ви колядувати? Проходьте.. – дідусь відчинив ворота і закликав у середину. Проте ми так і залишились стояти.

-А можете, будь ласка, покликати свою дружину також? Нам потрібно поговорити для початку.. – знову загадково сказала дівчина. Що відбувається?

-Гаразд, внучко. Ви напевно з пенсійного, так? До нас часто приходять такі, ще й вимагають продати їм ділянку нашу. Але фіг їм!! А не наша хата! – дідусь смішно показав кулак і відвернувся.

-Ні, ні. Ми точно не з пенсійного. Покличте, будь ласка, дружину. – повторилась Даша і дідусь зітхаючи закричав.

-Мила, йди-но до мене, тут якісь діти приїхали до нас. – гукнув дідусь, стукаючи в одне із вікон будинку. Через якусь мить вийшла сама бабуся. На ній також була вишиванка, червоні буси, довга чорна спідниця, а сама вона була у хустці. Я з далеко помітив її блакитні, немов небо, очі, які були мені схожими на чиїсь.

-Гов? Іване, чому я маю бігти до тебе на мороз? Покликав би колядників додому, як людина будь! – обурилась бабуся, закутуючись у свою в’язану жилетку. –Доброго дня, діти! Зі святом вас, любі.

-Мамо, це хто? – смикнув за руку дівчинку малий. Я все ще, немов вкопаний дивився на бабусині очі, згадуючи, де я міг їх бачити. Помітивши мій погляд на собі, вона поправила хустку і продовжила дивитись на мене.

-Іване, хто ці молоді люди?

-Я також не знаю, хто вони, Марічко. – вони знову оглянули нас, перекидаючись короткими поглядами.

-Пробачте, ви Марічка та Іван, так? –запитав я, намагаючись найти відповідь на свої дивні питання в голові. Невже.. ні.

-Так, внуче. А ви, хто такі, розкажіть вже?!

Я перевів погляд на Дашу, що посміхнулась до мене та кивнула. Я підняв одну із брів і немов проковтнув свій язик. Цього не може бути!

-Так, ми приїхали до вас із Києва. Ваші односельчани допомогли мені знайти вас. І у мене невеличкий сюрприз для вас, Марічко та Іване, і для цих двох. – показала на мене з сином. – Ваш внук Давид і правнук Саша.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍