Читати книгу - "Зрада. Не фригідна дружина, Аліса Маіс"

Дамір входить, і я завмираю.

У нього в руках букет троянд.

Величезний букет троянд у золотому подарунковому папері.

Троянди мої улюблені, білосніжні, як перший сніг у грудні. Дамір на їхньому тлі здається чорною плямою. Він одягнений сьогодні саме так, як я люблю.

Джинсовий костюм чорного кольору, а під ним біла сорочка.

На обличчі немає навіть натяку на посмішку. Він розгублений. І я теж.

Щось у мені ламається від такого несподіваного подарунка. Я не думала, що колись знову побачу його… Таким. Але слідом за одкровенням, за секундами прихованої радості, в душі оселяється стара добра знайома, злість. Я все пам'ятаю. Пам'ятаю, як Дамір хотів дитину. Тепер я для нього знову цінний експонат? Через вагітність. Тепер я дівчина, якій варто дарувати квіти? Адже я народжу йому спадкоємця. Так? Присягаюся, якщо зробить до мене хоча б один крок, я запущу ці троянди прямо в його фізіономію. Навіть з колючками.

– Привіт.

– Здрастуй, Даміре.

Я сідаю на край ліжка ближче до вікна. Не роблю жодної спроби забрати в нього букет. Після короткої миті сумнівів, Дамір кладе його на сусіднє порожнє ліжко, підходить до мене і сідає поруч.

Я хочу пересісти подалі, але в себе в голові вирішую, що це по-дитячому.

Поки я думаю, що ж робити далі, Дамір бере і вторгається в мій особистий простір. Одну руку він кладе мені на плече, а другою обіймає за спину. Притискає так сильно, що я кілька секунд вдихнути навіть не можу. А так хочеться… Так хочеться наповнити легені його запахом, відчути його тепло через усі шари одягу. Парадокс, але людина, від якої я всіма правдами і неправдами відсторонялася, поселяє в моїй душі спокій, якого я вже місяць не відчувала. Через те, що ми не бачилися так довго, всі дотики здаються ще гострішими. Мені навіть здається, що я відчуваю, як б'ється його серце. Чи це моє зараз вистрибне з грудей від всіх хвилювань?

– Віталіно, – відсторонюється він, гіпнотизуючи мене великими темними очима. – Навіть не знаю, з чого почати.

Після наших обіймів – так, так, усього лише обіймів – Дамір теж виглядає розгубленим. Не знаю, тішить це мене чи турбує. Я даю йому можливість зібратися з силами, з думками, зі словами також.

– Я не привітав тебе.

– Ти багато чого не зробив, що мав би, — зривається з мого язика. – І багато зробив з того, що не повинен був робити.

Він опускає голову, погоджуючись.

– Навіщо ти прийшов?

– Хочу вибачитися перед тобою. За… За все, напевно.

– Батько велів вибачитися?

Він дивиться на мене шоковано.

– Що, вибач?

– А що мені ще думати, Даміре? – підвищую голос я. Встаю і схрещую руки на грудях. – Ти кинув мене, бо таткові потрібен був спадкоємець. Господи, мене це зачіпає навіть більше, ніж твоя зрада. Ось чому я не сказала, – наставляю на нього палець, – бо знала, що ти вчиниш так. Прийдеш і попросиш повернутися до тебе, наче все може бути…

– Я не за цим прийшов.

Він теж піднімається на ноги.

Букет на другому ліжку притягує погляд, абсолютно чужорідний предмет.

– А навіщо?

– Хотів тебе побачити.

– Навіщо тобі мене бачити? – усередині починає вирувати гнів. Я вся – як вулкан перед виверженням. Але мені не можна хвилюватися. Не можна, чорт забирай. Ця людина все ще має на мене колосальний вплив. Прийшов, обійняв, і я вже не знаю, на яку стінку лізти від достатку абсолютно різних почуттів до Даміра.

– Віталіно, я знаю, що в нас зараз усе дуже складно й заплутано.

– Точніше, ми розлучаємося. Ти ж не забрав заяву, я сподіваюся? – додаю.

Між нами пролягає пауза, глибока як Маріанська западина.

Я насилу заспокоюю дихання.

– Я не забирав заяву, – повільно відповідає Дамір. – Але тільки з тієї причини, що ти б цього не захотіла.

– А ти вже не хочеш розлучатися?

– Я й не хотів.

– Батько порадив, – з розумінням киваю я, хоча не можу приховати сарказм.

Господи. Як я могла це пропустити, коли виходила за нього? Як Дамір міг допустити таке? Я не думала, що на нього хтось на землі міг мати настільки сильний вплив. Він не ганчірка, не слабак, я бачила, яким він міг бути на роботі, яким він був, відстоюючи наші сімейні інтереси. Залежність від батька відкриває Даміра з нового боку, який мені ніколи вже не сподобається.

– Давай я скажу, що ти можеш зробити для мене, – збираю я себе в кулак. Бо цю розмову треба закінчувати. Що ближче він перебуває, то сильніше мені хочеться притиснутися до нього і попросити, щоб знову став моїм захисником, щоб погладив по волоссю і сказав: «тобі не потрібно нікуди бігти, маленька, я нікому не дам вас образити, я все для тебе зроблю».

«У твоїх мріях, Віталіно», – відповідає мені внутрішній голос.

– Звісно, я слухаю.

– Відпусти мене. Зараз. Я не буду виношувати дитину поруч із тобою і ненормальним… Олексієм. У постійному стресі я не зможу цього зробити, розумієш? Я переїду в інше місто. Не знаю, наскільки. Я зв'яжуся з тобою сама, коли буду готова, ми домовилися? – виразно дивлюся на нього. – І ми розлучимося, Даміре. Я б, звісно, воліла, щоб твій батько не знав про дитину, але… Навряд чи ти зумієш йому збрехати. Це ж не те саме, що брехати своїй дружині, так? – криво усміхаюся я.

Обличчям Даміра пробігає тінь.

Він явно йшов сюди не для того, щоб попрощатися. Не знаю, навіщо. До сих пір не розумію, що коїться в його голові.

Мені все одно (принаймні, я намагаюся себе в цьому переконати).

– Так ми домовилися чи ні?

***

Дамір не хоче приймати рішення.

На секунду він навіть примудряється переконати себе, що не може…

Фізично не в змозі взяти й вирішити відразу їхню з Віталіною долю.

Дамір не може викинути з голови свій найбільший страх: що, якщо вона зараз візьме сумку, вийде з палати і він, можливо, більше ніколи її не побачить? Дамір уже не знає дружину, не в змозі прогнозувати її наступний крок. Він дивиться на Віту, намагаючись увібрати її образ у шкіру, у м'язи і кістки – щоб вона залишилася в його тілі назавжди.